55 розділ

Карім

Дощило. Холодні краплі раз по раз ковзали за пазуху, обпікаючи крижаним дотиком розпашілу шкіру. Вечірні сутінки швидко опускалися на землю, приховуючи від втомленого погляду далечінь. Шелест крапель по важкому плащу заворожував, відводячи думки в геть інше русло.

«Як вона там?.. Чим зайнята?.. Останнього разу я був надто різкий. Певно, образилася... Сподіваюся, вона хоч не захворіла!.. А якщо дійсно захворіла?..»

Тривога хвилями підступала до горла, змушуючи важко ковтати гірку слину. Що якщо вона образилася? Що якщо не захоче його більше бачити? Не зрозуміє його почуттів?.. Адже він хвилювався!.. Невже так складно намагатися  не наражати себе на небезпеку?..

- А ти не казав, що твоя зазноба настільки шалена! – вирвав із роздумів веселий чоловічий голос.

Озирнувшись, Карім здивовано завмер. Фарід, закутаний у легкий плащ, простягнув вартовому згорток із вечерею.

- Про що ти? – прохрипів велетень, відкушуючи добрячий шмат від булки. Голос не зірвався, хоч серце шалено гепнуло в ребра, передчуваючи не добре.

- Про Єву, - усміхнувся цілитель, скоса позираючи на співрозмовника. – Уявляєш, вона сьогодні з кулаками накинулася на імператора…

- ЩО?.. Кхе-кхе!.. – шматок хліба вперто застряг в горлянці, відмовляючись посуватися далі. – Кхе-кхе!

- Тримай! – Фарід співчутливо простягнув флягу з водою. – Не хвилюйся, все обійшлося. Хоча, чесно кажучи, не лише мене здивувала його… реакція. Я був упевнений, що Єва не доживе до вечора. Але… чув, її навіть винагородили! Не знаєш, чому?

Від підозріливого погляду, що пронизав червоне обличчя вартового, Карім геть забув, як дихати.

- На що ти натякаєш? – загарчав велетень, напружившись усім тілом.

- Ні на що! – відступив на крок цілитель. – Просто здивувався. Погодься, деманійці навіть своїм не пробачають замаху на імператора, а тут якась жінка!.. Що ж, не бери до голови! Обійшлося та й годі. Бувай!

- І чого тільки приходив? – буркнув сам до себе вартовий, роздратовано стискаючи кулаки.

Фарід пішов, проте зерно сумніву глибоко проросло в серці Каріма, змушуючи чоловіка раз по раз зупиняти себе, аби не зірватися та не наробити дурниць. На щастя, ніч видалася не спокійною, тож часу перейматися сердешними справами не залишилося геть.

Як тільки добряче стемніло, неподалік міського муру спалахнули десятки жовтих вогників. Лівійські аґріфи - розумні, кровожерливі хижаки, здатні невеликою зграєю завиграшки здолати молодого мангура. Ховаючись поміж високої трави, яка щільною ковдрою вкривала нещодавні розпечені піски, вони уважно спостерігали, за всім, що відбувалося на стіні. Не наближаючись, але й не відходячи далеко, наче перевіряючи, на що здатна майбутня вечеря.

- Як думаєш, можливо варто їх трохи шугнути? – прогримів поруч голос Діна. Його і без того «вродливу» пику перекосило від напруження та тривоги.

- Ні, - не відводячи погляду від горизонту, заперечив Карім. – Не варто витрачати болли на дрібноту.

- У мене від їхніх поглядів, холод поза шкірою! – буркнув велетень. – Таке враження, наче нас вивчають…

- Еге ж, - кивнув вартовий. – Саме тому не варто метушитися. Почекаємо, коли вони першими зроблять крок!

Єва

Напруга витала в повітрі, і я не лише про наш маленький творчий колектив, але й про атмосферу в місті загалом. Мешканці Дакарфату ходили знервованими, тривожно озираючись та не затримуючись надовго на вогких вулицях. Сезон дощів затягувався, проте нам це аж ніяк не заважало!

Завдяки сприянню Асхата, усій нашій команді видали особливі пропуски, що значно скорочувало час очікування на прохід крізь внутрішню браму, а також надали особливий доступ до склодувних майстерень та магічних каменів. Зізнатися чесно, я аж ніяк не очікувала, що все так добре складатиметься!

Хоч, насправді, роботи було ще багато! Лиш на те, аби перетворити звичайне скло у гартоване, пішло більше двох тижнів. Я ж бо не знала технологій, а мої делитантські пояснення майже нічим майстрам не допомагали. І все ж, після численних спроб та помилок, нам вдалося зробити стінки болла достатньо міцними, аби не луснути від найменшого доторку, та достатньо крихким, аби розлетітися на сотні гострих шматків при детонації магічної крихти. Чому крихти? Та все просто: коли під час одного із експериментів, ми підірвали повноцінний магічний камінь, відновлювати довелося не лише ангар, але й наші посічені уламками тіла. Було боляче! Після цього експерименти вирішили перенести на вулицю, на спеціальний тренувальний полігон, а повнорозмірний камінь замінити на крихту, що не могло не радувати місцевих скнар.

На цьому, в принципі, моя основна робота завершилася, бо толку від мене було не багато. Зате Дайна, як не дивно, швидко віднайшла серед темношкірих демонів своїх шанувальників. Дівчина до пізньої ночі засиджувалася над роботою, інколи аж під ранок повертаючись до нетрів, аби на кілька годин подрімати, а потім знову до роботи. Віддаючись справі повністю, майстриня геть не помічала ні мого докірливого «но-но!», ні ревнивого погляду Аліфа. Насправді, хлопця було шкода найдужче, адже більшість часу його відверто ігнорували. Що ж, таке воно реальне доросле життя! Проте все це лише тимчасові незручності. Як тільки болли будуть готовими, наше життя нарешті налагодиться!..