52 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Скільки вже минуло часу з тих пір, як він по вуха закопався у древні рукописи? Коли він востаннє їв, спав чи спілкувався з іншими? Геть втративши лік часу, імператор Хамадського королівства перетворився на сновиду з виснаженим, трохи божевільним поглядом і ледь стримуваною силою, що погано піддавалася контролю, коли Аласкар втомлювався.

- Вам необхідно відпочити, - суворо оглядаючи монарха, видихнув Ганем. Імператор звичайно ж повідомив йому причину своєї незвичної поведінки, та все ж заганяти себе до на півсвідомості хадір вважав неправильним. – Якщо з Вами щось трапиться…

- Якщо я зараз нічого не зроблю, з нами усіма щось трапиться, - буркнув Аласкар, сердито відкидаючи черговий марний сувій. – Я повинен якось вирішити цю проблему!..

- Ви повинні попіклуватися про власне здоров’я, - не вгавав чоловік, відсуваючи вбік гору пергаменту і беззаперечно підсовуючи імператору тарілку зі сніданком. – Варто відволіктися! Раптом рішення проблеми знайдеться там, де Ви цього не очікували?

Монарх промовчав. Шматок до горла не ліз, але він слухняно проковтнув усе, що подали, не відчувши при цьому ні смаку, ні навіть консистенції страви. Він усе прекрасно розумів, знав, що зараз варто було б залучити більше довірених осіб, перекласти на інших частину обов’язків і врешті-решт розібратися з проблемою, але… Завжди залишалося одне «але». Кому з оточуючих він справді може довірити таку страшну таємницю? Хто, окрім Ганема, здатен прийняти неминучу катастрофу, впоратися з власними емоціями і з холодною головою та спокійним серцем допомогти? Неможна дозволити паніці поширитися столицею!

- Мені ніколи…

Раптом тінь в кімнаті знайомо ворухнулася.

- Слухаю! – беручи себе в руки, Аласкар перевів погляд на гостя.

- Ваша гостя знайшла собі нову забавку, тож поки що не створюватиме проблем, - долинуло тихе з віддаленого кутка. Від потойбічного шелесту волосся на потилиці хадіра заворушилося, змушуючи деманійця нервово пересмикнути плечима.

- Чудово, - втомлено розтираючи очі, видихнув монарх. – Ще щось?

- По палацу ширяться різні чутки, але страхом поки ще не пахне, - веселився доповідач, що чутно було лишень по голосу. – Цікаво, це жрець помітив вашого спостерігача, чи все ж настільки злякався? Хоча, навіть я б злякався, якби на мене поглянули ТАКИМ поглядом…

- Досить! – гримнув Аласкар. Сьогодні він не в тому стані, аби терпіти витівки Тіні.

- Ну, все-все… - розсміявся гість.

- Вороги сидять тихо, але я навіть не сумніваюся, що незабаром вони знову почнуть діяти, тож почуйте мене, Ваша Величносте, і відволічіться! Вам потрібно поспати!..

- Або ж… - перебив хадіра Тінь. – Можете відвідати центральний склад. Наскільки я чув, сьогодні Баррат буде доповідати ейлу Асхату щодо вашої знахідки. Невже не цікаво?

Звівши стомлений погляд, Аласкар на мить задумався. Було щось приємне в цій ідеї, щось, що солодко царапнуло його нутрощі.

- Добре! – вирішив, підводячись. – Мені дійсно варто відволіктися.

Єва

Це був стан афекту! Інакше як ще пояснити, коли за одну мить мене наче перевернули і гепнули до землі? Всередині все піднялося. Здоровий глузд, врівноваженість, спокій? Ні, про таке ми не чули! Злість, яка хіба що не сочилася крізь мою шкіру, закипіла, наче вода в чайнику. От-от зірве кришку! І тоді, тримайте мене семеро, доки я тут когось не прибила!

А цей ХТОСЬ абсолютно спокійно стояв навпроти і трохи спантеличеним поглядом оглядав нашу компанію. Так спокійно, наче позаду нього немає МОЇХ літаків! Так впевнено, ніби це я тут не приший кобилі хвіст, а він – цар і бог! І взагалі, яке я маю право в чомусь його звинувачувати?..

Певно минула всього лише мить, але мені здалося, наче промайнула вічність, перш ніж мій дах остаточно зірвало.

- ТИ-И-И!.. – прогарчала, кидаючись на свого кривдника. – ТИ-И-И!..

Зізнатися чесно, мало що пам’ятаю, але жодного слова назад не заберу. Це точно!

- ЯК ТИ ПОСМІВ? – гарчала, штрикаючи пальцем в широкі груди свого супротивника. – Як посмів робити з мене дурепу?..

Від мого натиску деманієць отетеріло відступив, наче і не розуміючи, чого ця недолуга блоха стрибає тут навколо дракона. І від цього мене клинило ще гірше!

- Думав, натрапив на наївну вівцю?.. – шипіла, прикипівши ненависним поглядом до вродливого обличчя. - Думав, я схилю голову і мовчатиму доки вся ваша компанія ділитиме МОЄ? Це мої літаки! Мої, чуєш?

Всередині все плавилося від люті. Мені хотілося розірвати його на шматки. Певно, це вирвалися назовні усі пережиті досі тривоги, весь стримуваний біль. Мабуть, якби я хоч на мить зупинилася, задумалася, все могло б статися інакше, але…

Від нерозуміння, що ясно читалося в очах велетня, мене накрило. Загарчавши, наче дикий звір, я з усіх своїх можливих сил штовхнула кривдника. Знову і знову! Мені страшенно хотілося зробити йому боляче. Так само боляче, як було зараз мені!..

Певно, збоку це виглядало дуже кумедно. Ми наче Давид і Голіаф, велетенський демон і крихітна жінка, не здатна навіть подряпати його шкіру. Та все ж… Все ж я щось таки зачепила, можливо самолюбство, інакше чому обличчя демона перекривила роздратована гримаса, наче дикий звір вишкірився до майбутньої жертви?