51 розділ

Єва

Ви коли-небудь пробували запхнути кудись щось абсолютно невпихуєме? Хто хоч раз таке пережив, той обов’язково мене зрозуміє, адже я спробувала записати в майбутній договір все, що лишень можна було: від прав на ідею і виплат, до усіх можливих форс-мажорних обставин. На все про все пішло понад шістнадцять годин. Шістнадцять пекельних, виснажливих годин без сну та відпочинку. І все ж, нам це вдалося!

Коли я нарешті виповзла з будинку саіда, на вулиці займалася зоря. Навіть хмари на горизонті розповзлися в різні боки, відкриваючи крихітний клаптик блакитного неба. Чудово! Сподіваюся, це саме той знак, якого я так довго чекала. Дайна повинна була на сьогодні домовитися про зустріч з Асхатом, тож залишилося геть трішки до омріяного безпечного та ситого майбутнього. Лише один ривок!.. Але, спочатку - спати!

Прокинулася від неймовірного аромату смаженого м’яса. Що це? У мене галюцинації, чи хтось тут вирішив витратити залишки наших заощаджень на бенкет?

- Доброго ранку, - посміхнувся Алл, перемішуючи у казанку соковиті підсмажені шматочки з овочами. – Я вже почав було хвилюватися, все ж таки ти не прокидалася майже дві доби…

- Що? – від швидкості, з якою я підвелася, в голові задзвеніли мідні дзвоники, а світ перед очима пішов обертом.

Ох, ти ж йо!.. Невже це непомітно підкралася старість?..

- Зустріч… - простогнала, хапаючись за голову в намаганні зупинити кімнату. – Чому ти мене не розбудив?

- Ми її перенесли, - знизив плечима хлопець, насипаючи в тарілку запашної страви і впихаючи мені до рук ложку. – Навряд чи напівздохлому трупові у твоєму виконанні вдалося би про щось домовитися з деманійцями. Тож, не дякуй! Смачного.

І то правда. Та все ж…

- В честь чого бенкет? – від майже забутого смаку на очі навернулися сльози. – Святкувати наче ще зарано.

- Це бонусом, наперед так би мовити, - примостився поруч Аліф. – Гадаю, сьогодні тобі необхідно багато сили. Тому, швидше доїдай! За годину виходимо.

І все ж, мені неймовірно пощастило!..

Натягнувши свій «парадний» шадран та захопивши договір, я швидко зібрала себе до купи і попленталася до внутрішніх воріт Дакарфату. Кам’яне нагадування, аби жоден з нас не забув про своє місце. Ех!.. Расовий поділ - це капець як несправедливо!

Оминувши всі перешкоди, подивувавшись велетенським ящерам, що прийшли на зміну летючим автомобілям, і про себе тихенько проклявши місцеву бюрократію, вже за якихось дві години ми всією нашою маленькою компанією дісталися до центрального складу столиці. Велетенський ангар, заповнений всякою всячиною, зустрічав звичним галасом.

- Перепрошую, - гукнула до велетня з незвично темною шкірою, що працював неподалік, – де я можу знайти ейла Асхата?

Окинувши мене неприязним поглядом, напівкровка мовчки махнув вглиб складу. Чудово! Це неймовірно допомогло!

Полишивши марні спроби чогось добитися від чоловіка, побрела у вказаному напрямку.

- Сподіваюся, нас не приб’ють за самодіяльність!.. – буркнула Дайна, озираючись.

І я щиро на це сподіваюся.

- Можливо, нам варто спочатку пошукати його в кабінеті? – висловив здорову думку Алл. І він був абсолютно правий, та згадавши останні свої пригоди в цьому кабінеті, мене одразу ж від неї відвернуло.

- Ні! – відповіла різкіше, аніж вартувало. – Асхат ніколи там не сидить.

Угу! Бо там час від часу сидить геть інша нагла, самозакохана, брехлива морда! Трясця! Тільки настрій зіпсувався!

Робота кипіла, галас стояв такий, що аж у вухах дзвеніло, тож нічого дивного, що на нас ніхто не зважав. Я навіть задивилася, як злагоджено тут уживалися люди, напівкровки та деманійці. Ніколи б не подумала, що ці самопроголошені боги здатні виконувати важку роботу на рівні з простими смертними.

Довжелезні ряди стелажів аж до самої стелі залишилися позаду, галас притих, проте Асхата я так і не знайшла. Будь-яка істота при здоровому глузді у такій ситуації поверне назад і таки загляне до кабінету деманійця, але ж це не про мене!

- Досить! – гримнув Алл, відриваючи мене від важкої дилеми, куди податися далі. – Повертаємося, доки геть не заблукали! Спочатку перевіримо кабінет, а далі, якщо й там Асхата не буде, знайдемо провідника.

- Можливо нам краще розділитися і пошукати деінде? – пискнула невпевнено.

Спохмурнів. Здається, я зараз отримаю на горіхи!

- У мене складається таке враження, що ти готова на будь-що, аби цієї зустрічі не трапилося! – перехопив мій переляканий погляд хлопчина.

Відвернулася. Отже, я для нього, наче відкрита книга. Дратує!

- Не те, щоб я уникала, просто…

«Годі, Єво! Бери себе до рук. Зрештою, просувати неможливе колись було твоєю роботою. Чого ти злякалася зараз? Подумаєш, від сьогоднішньої зустрічі залежить не лише ваше майбутнє, але й життя! В прямому сенсі цього слова…»

- Ну, добре! Зізнаюся, мені лячно. Не стільки за себе, скільки через те, що я вас обох втягнула в усю цю авантюру. Нехай я, але ж ви ще геть діти!.. Що буде, якщо нас не зрозуміють? Якщо вони вирішать, що ми якісь…терористи?.. Даремно ви прийшли. Варто було залишитися вдома…