48 розділ

Аліф

Він давно звик до вибриків Єви і навіть уже майже не хвилювався, коли жінка раптово зникала на весь день. Та коли вона не з’явилася після настання сутінок, всередині тривожно заворушилося недобре передчуття. Хтозна, куди може всунути свого носа ця навіжена!

Двічі обійшовши абсолютно порожній квартал, під тихий шелест спокійного дощу, хлопець вирішив уже було прямувати до майстерні. Раптом вона повернулася туди? Коли помітив у темряві блиск магічної лампи. Таку часто носили з собою вартові.

- Та невже? – буркнув під носа, полегшено видихнувши. Все ж таки він добряче встиг себе накрутити, поки бродив порожніми вулицями.

Під широким плащем, заледве волочачи ноги від його ваги, ховалася тендітна постать Єви. Навіть не маючи змоги заглянути подрузі в обличчя, Алл одразу ж зрозумів: сердита, наче оскаженілий аґріф! І причина її гніву важко крокувала позаду.

- Де ти була? – запитав не стільки з претензією, скільки з цікавості. Якщо жінка з Карімом, отже нічого страшного не трапилося.

Промовчала! Тільки обурено фиркнула щось собі під ніс і побрела далі в бік будинку.

- Проведеш її? – важко видихнув вартовий, не відводячи погляду від ходячої халепи.

- Мені варто хвилюватися? – вирвалося у хлопця, коли Карім загасив ліхтаря.

- Не сьогодні!

Махнувши рукою, чоловік швидко розчинився у темряві.

Ніч поглинула Дакарфат, розігнавши по домівках навіть най упертіших гультяїв. І тільки далекі завивання голодного аґріфа проривалися крізь розмірений шум холодного дощу.

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Ніч вкрила місто важкою ковдрою, даруючи хибне відчуття захисту, оманливо затуманюючи розум, відволікаючи увагу та змушуючи забути про обережність. Усіх, окрім нього!

Нутрощі вкотре стисло від тривоги, заповнюючи рот гіркотою, доки імператор швидко спускався вузькими кам’яними сходами до підземелля. Там, в глибині безкінечних коридорів, що пролягають під доброю половиною його королівства, заховано скарб, єдине, що оберігається ретельніше, аніж його власне життя. Вічне полум’я, остання надія його народу на майбутнє, єдиний вибір, якого Аласкар не в змозі прийняти, навіть чітко розуміючи – іншого шляху не існує!

- Імператоре! – низько кланяючись, до деманійця швидко наближався загорнутий в дорогі шати жрець. Завше набундючений, сьогодні в його очах чітко проглядався страх.

- Що трапилося? – минаючи вартових біля входу до печери, гаркнув Аласкар.

- Полум’я! – скиглив жрець, заломлюючи руки. – Полум’я згасає!

- ЩО? – остовпів імператор, намагаючись вкласти до голови геть не логічну інформацію. Хіба таке взагалі можливо?.. – Тобто згасає? Що ти накоїв?

Схопивши служителя за рясу, Аласкар підтягнув його зблідле обличчя до свого. Від колишньої вроди монарха не залишилося нічого, коли його перекосила заледве стримувана лють. Ніздрі роздувалися, білосніжні ікла загрозливо випнулися з-під губи, а з горлянки виривалося тихе гарчання, наче в хижака, що от-от розірве свою жертву. Магія шаленіла в напруженому до краю тілі, змушуючи кров закипати, а м’язи мілко тремтіти. Він заледве стримувався, аби не жбурнути цим непотребом у найближчу стіну.  

- ВІДПОВІДАЙ!

- Ні… нічого… - скимлів деманієць, намагаючись зайвий раз навіть не дихати. – Воно саме якось…

- САМЕ?..

Відчуваючи, як злість поволі заволікає його розум, Аласкар відштовхнув від себе жерця і кинувся до вівтаря. Там, посеред невеличкої кімнати, вже сотні років палає крижане полум’я, здатне в одну мить дощенту спалити будь-кого, хто наважиться його торкнутися.

- Але… чому?..

Колись могутній стовп блакитного полум’я, що з тихим гулом облизував склепіння печери, зараз заледве досягав його плеча. Коливаючись від найменшого поруху, наче вогник свічки на вітрі, Вічне полум’я загрозливо мерехтіло усіма відтінками червоного. Ні, воно не стало теплішим, але й не шаленіло від тієї сили, яка ще геть нещодавно наповнювала його.

- Я намагався вас попередити, - ображено буркнув служитель, потираючи шию. – Традиції не можна порушувати! Якби ми принесли жертву…

- Досить! – прогарчав Аласкар, забираючись геть з печери. – Ніхто, чуєш? Ніхто не повинен про це довідатися! Інакше наступною жертвою Предкам будеш ти!..

Прожогом вискочивши із печери, Аласкар кинувся геть. Мозок закипав від сотень думок. «Потрібно підняти всі древні архіви, всі записи, що коли-небудь існували про Вічне полум’я!.. Можливо таке траплялося раніше?.. Можливо це можна якось вирішити?..»

- Як накажете! - вклонився на ходу жрець, обпікаючи спину монарха ненависним поглядом.

- Повідомиш мене, якщо щось зміниться!.. – зупиняючись біля виходу із підземелля, видихнув монарх. Розум поволі брав гору над емоціями. – І… зробіть усе можливе, аби полум’я не згасло. Зрозумів?.. Усе, окрім жертвопринесення!

- Як накажете!..

Скрипнув зубами, покидаючи підземелля. Аласкар ніколи не був дурнем, тож прекрасно розумів, ні про яку покору тут і мови йти не може. Саме тому, як тільки зійде Арайна, він підішле спостерігача. Не варто довіряти тому, хто ладен убити нехай навіть людську істоту заради фанатичних переконань!..