45 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Імператор прокинувся, наче від сильного поштовху, готовий в ту ж мить схопитися за зброю, коли до свідомості пробилося знайоме відчуття.

- Що трапилося? – прохрипів, струснувши головою аби відігнати сонливість.

Тіні мовчали.

За вікнами тихо шелестів рясний дощ, омиваючи сонне місто. Вуличні ліхтарі згасли, занурюючи Дакарфат в глибокий холодний морок. І лише вартові час від часу розганяли пітьму, патрулюючи мовчазну столицю. Оманлива тиша загострювала усі відчуття, наче натякаючи: пам’ятай, ти не один, за тобою завше спостерігають!

До ранку ще залишалося багато часу, тож не дивно, що незапланований візит здивував Аласкара.

- Відповідай! – прошипів монарх, озирнувшись.

На широкому ліжку мирно спала імператриця. Оголене струнке тіло заледве прикривало тонке простирадло, не стільки приховуючи, скільки розпалюючи уяву спостерігача. Розкішна картина, проте зараз деманійця вона не займала.

- Вас не так легко провести, повелителю, - жартівливо прошелестіло із найближчого закутка. Темрява, що поглинула кімнату, раптом ворухнулася, привертаючи увагу Аласкара.

- У тебе є щось для мене? – почав дратуватися імператор, наблизившись до столу із залишками його вечері.

Неприємне передчуття стиснуло нутрощі, вивертаючи шлунок та відзиваючись гіркотою у горлянці. Так завжди траплялося, коли десь неподалік міста відкривався портал. Аласкар ретельно відслідковував кожен, аби не пропустити невідомої небезпеки. Хто знає, що може притягнути з іншого світу? Проте не тепер. Сезон дощів не лише змивав усі сліди, але й становив значну небезпеку для його народу. Пустеля оживала, вивергаючи зі своїх нутрощів найпотаємніші секрети…

Пляшка вина, яку монарх відкинув раніше, тепер здалася неймовірно доречною. Відкоркувавши напій, імператор могутнього Хамадського королівства, наче варвар, осушив половину пляшки просто з горла.

- Досі вважав, що є, - без звичної жартівливості, відповів гість, - проте зараз не впевнений…

- Це як? – насупився Аласкар, стиснувши скляну посудину, аж доки остання не розсипалася на друзки, заливаючи підлогу солодкою багряною рідиною.

- Коханий? – почулося злякане від ліжка, привертаючи увагу монарха. – Що трапилося?..

Сіпнувся!

Злість впереміш із розчаруванням заполонили серце. Розмову закінчено! Лише мить і в кімнаті, окрім подружжя, більше нікого не залишилося. Скрипнувши зубами, деманієць повернувся до ліжка.

«Завтра поговоримо!» - вирішив сам для себе, загрібаючи сонну дружину у свої обійми.

- Все гаразд. Спи!

Єва

 Заробити «шалені гроші» виявилося складніше, аніж я сподівалася. Зрештою, варто було б здогадатися, враховуючи, що ні я, ні  мої вірні помічники поняття зеленого не мали, як довести голу ідею до готового продукту.

Отже, основна суть ідеї: здешевити виробництво боллів! Зараз вартовим дозволяють користуватися вибухонебезпечними кулями в критичних ситуаціях, проте це лише тимчасова акція. Мине якийсь час і монарх змушений буде поставити на кін життя своїх воїнів. І я не впевнена, що зможу щиро засудити його дії. При здоровому глузді, ніхто не стане викидати на вітер дорогоцінні кулі, коли доступ до руди в цьому світі втрачений, а метал поповнюється за рахунок випадковості. Навіть, якщо на кону опиняться сотні життів, вони ніщо в порівнянні з тисячами. Тож, я була більш ніж впевненою – мій план вигорить!..

Вигорів би, якби не одне «але»!

Коли я виклала на стіл, в прямому сенсі цього слова, свій задум, молодь глянула на мене, наче на божевільну. І чого так дивуватися? Вони давно повинні були б уже звикнути до подібних вибриків.

- Тобто, ти хочеш замінити металеву оболонку болла на скло. Я правильно тебе розумію? – нахмурилася дівчина. Добре, хоч одразу не послала куди люди не ходять!

- Саме так! – зраділа, поки ще окрилена нав’язливою ідеєю.

- Але… - обережно протягнула Дайна, з тривогою в карих очах поглядаючи на Алла, - це неможливо… Тобто… я маю на увазі… скло крихке і розлетиться на друзки навіть від незначного удару… Яким чином ти хочеш помістити туди магічний камінь? А ще активатор і стабілізатор… Єво, якби все було так просто, боюся, деманійці давно б уже зробили щось подібре!..

- Облиш! Вони ж тупі, як пробка. Тим паче, у них не було мене! – підморгнула шокованій красуні, підсуваючи їй під носа свою знахідку. – Ось! Поглянь!

- І що це? – обережно поцікавилася майстриня, оглядаючи мутний, із вплавленими залишками мангура, згусток.

- Скло! – продовжувала натхненно. – Це все, що мені вдалося віднайти на місці вчорашньої битви, але… Ти тільки поглянь! Воно таке ж міцне, як і метал!..

Вихопивши знахідку, з силою постукала ним по столу. На щастя, вона не розкололася.

- Ось! Бачиш! – щебетала, не помічаючи співчутливих поглядів своїх друзів. Хоча, в той момент я була настільки окриленою, що навіть якби й помітила, все одно б пропустила повз. – В моєму світі таке скло називали гартованим. Я точно не знаю, як його виробляють, але якщо потренуватися, впевнена, у нас все вийде! Потрібно створити щось схоже на мою зимову кулю. Корпус буде скляним, а начиння залишиться металевим. Адже головне, аби оті стабілізатори працювати, правильно? Таким чином нам знадобиться вдвічі, якщо не в тричі  менше металу, а отже можна буде виготовити більше боллів!..