44 розділ

Захра, старша принцеса Ахмадару

- Навіщо ви мене викликали? – здавлено прошипів знайомий голос. По той бік зануреного у пітьму коридору ледь колихалася у слабкому холодному світлі Тагіра худорлява постать. Дощ нарешті припинився і крізь густі хмари раз по раз визирали Володарі неба. – Зараз не найкращий час!..

- Завтра ввечері я повинна покинути палац! – твердо обірвала гнівний монолог принцеса. – І ви мені в цьому допоможете!

Спантеличене мовчання втішило її самолюбство. «Досить відноситися до мене, як до нетямущої ляльки!» - підбадьорювала себе Захра.

- Мені ніколи займатися вашими дитячим витівками!.. – спробував перечити незнайомець, хоч голос його вже не здавався настільки різким та впевненим.

- Це аж ніякі не витівки! – крижаним тоном заявила ерія, розуміючи: якщо зараз відступиться – програє! – Завтра о 21:00 я повинна бути біля північних воріт і ви, ейле, допоможете мені в цьому! А якщо ні, я повідомлю батька, що це саме ви перешкоджаєте мені виконувати свої безпосередні обов’язки!..

- Ви не посмієте!.. Я не це мав на увазі… - вельми кепсько виправдовувався зрадник.

- Бажаєте перевірити? - дотиснула принцеса, щиро насолоджуючись моментом. – Я так і думала. Отже, завтра я чекатиму від вас конкретних дій. Не розчаруйте мене!

І не очікуючи відповіді, Захра швидко полишила місце зустрічі. Серце шалено калатало в грудях, але тіло було, як ніколи, легким та сповненим сили. Ось він, солодкий присмак влади!..

Наступний день пройшов без ексцесів. Сніданок у своїх покоях, тривала прогулянка прохолодними коридорами палацу в супроводі самовпевнених шанувальників дикої, пустельної краси, коротка формальна зустріч з імператором, що ввічливо поцікавився справами гості, а далі ненависні посиденьки з імператрицею та її почтом. Даремна витрата такого дорогоцінного часу! Проте, як би не дратувалася Захра, відступати від плану не дозволялося ні на крок.

Близько восьмої години вечора, коли на вулиці знову зарядив рясний холодний дощ, а всі придворні поховалися по своїх кімнатах, деманійка тихо вислизнула з покоїв. Заледве дихаючи, вона безшумно прокрадалася порожніми коридорами, раз за разом проклинаючи свою наївність. Насправді принцеса не надто розраховувала на допомогу спільника, беручи до уваги його попередню бездіяльність, але й самій впоратися буде вкрай важко.

Під прикриттям магічного амулета, ерія без перешкод дісталася до потаємної хвіртки в садовій огорожі. ЇЇ єдиний шлях до втечі. Проте, якщо остання замкнена, це буде жахливим провалом! Саме тому, розраховуючи здебільшого на прихильність Предків, аніж на сторонню допомогу, вона лише щільніше куталася в цупкий плащ. Дощ посилювався, вкриваючи світ сірою пеленою, знижуючи не лише видимість, але й шанси впіймати вільний екіпаж. Бо, як інакше дістатися до північних воріт, Захра не знала.

- Та ви жартуєте! – роздратовано вигукнула принцеса, коли всі її побоювання здійснилися.

Посмикавши за ручку сильніше,  ерія розчаровано скривилася. Це був її останній шанс втілити батьків задум у життя, останній шанс на омріяне майбутнє, якого вона заслуговує. Що ж, коли він про все довідається, врятуватися від гніву еміра не зможе ніхто, навіть його власні діти!..

- Ви запізнюєтеся! – хриплий холодний голос розітнув мирний шелест дощу, змушуючи принцесу здригнутися від несподіванки. – Чи вся та бравада була лиш для краси?

- Зовсім ні! – голосніше, ніж збиралася, вигукнула Захра.

Наче нізвідки, поряд виникла висока постать, з голови до п’ят закутана в темний щільний плащ, наче Жнець з людських казок, що приходить за душами померлих. Липкий страх неприємною хвилею пронісся усім тендітним тілом ахмадарки. Ще не розуміючи, як реагувати, деманійка швидко взяла себе в руки і тихо вислизнула крізь прочинену хвіртку. По той бік стіни на них очікував простий непримітний екіпаж, запряжений парою панголінів*.

- Ви поїдете зі мною? – поцікавилася принцеса, струшуючи холодні краплі з одягу та вмощуючись на м’якому сидінні.

- Нажаль, ні, - не надто приховуючи роздратування, відповів спільник. – Але з вам буде мій довірений ейл. Прошу, покладіться на нього!

І не чекаючи відповіді принцеси, деманієць махнув кучеру, аби він рушав. Екіпаж, повільно набираючи швидкість, покотився у пітьму. От-от спалахнуть вуличні ліхтарі, розганяючи моторошні тіні, а поки що, на межі сутінок та ночі, столицю швидко пересікала одинока карета.

Дакарфат, на межі між сутінками та темрявою

Вічний мандрівник, Спостерігач, шпигун, монстр чи просто Тінь. У нього безліч імені і жодне з них до кінця не розкриває його суті. Воно й не дивно, адже навіть він сам навряд чи згадає, як з’явився на світ. Істота, зіткана із самого мороку. Чи він живий? Чи здатний відчувати? Чи підвладні йому звичні для живих істот насолоди?.. Ніхто не знає. Та й навряд чи хто поцікавиться, адже він лише чиясь тінь…

Порожньою, мокрою від дощу вулицею швидко їхав екіпаж, намагаючись встигнути на місце зустрічі до зазначеного часу. Два велетенських ящери, змагаючись одне з одним, вправно перебирали лапами, розхлюпуючи поодинокі калюжі, що не встигли всотатися в спраглий ґрунт. Маленькі оченята блищали яскравими вогниками, хоч насправді майже нічого не бачили. Зате довгі синюшні язики раз за разом смакували повітря, відшукуючи безпечний шлях в густих сутінках.