42 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

- Напад зупинили доволі швидко, - доповідав з темного кутка Тінь, істота, що століттями вірно служить його родині. І ні, це не страх чи жага грошей керує безсмертною постаттю, і навіть не щира любов до свого господаря. Це контракт, підписаний кров’ю та скріплений Вічним полум’ям, з потойбічною істотою, прибульцем з іншого світу. І хоч договір заключив ще його далекий предок, Аласкар не сумнівався, як тільки умови будуть виконані, загадкова істота навіки зникне, розчинившись у сутінках. – Ідея, використовувати болли – геніальна! Зізнатися, я навіть здивувався такій швидкій розв’язці, адже цього разу це були пів десятка зрілих мангурів. Вони куди як сильніші попереднього молодняка…

- Загиблі? – імператор навіть не намагався розгледіти в глибоких тінях, що поглинули кабінет, незвичайного відвідувача. Це така ж даремна справа, як і ловити долонями відблиски вітражів.

- Нікого, - веселився Тінь. – Лише поранені. І-і… ви не повірите, Ваша Величносте, хто сьогодні опинився на прийомі у цілителя… Вона!..

Аласкар різко відвернувся від прочиненого вікна. Вологий, холодний вітер колихав невагомі фіранки, розчиняючи важкий солодкуватий аромат ладану, що покликаний був втихомирити його розбурхані почуття, та не розганяючи його важких думок. Бліде обличчя Аласкара перекосило від стримуваної люті.

«Що за ігрища він тут влаштовує? – скрипів зубами деманієць. – Хіба цим йому наказано займатися?..»

- Тільки не треба на мене так дивитися! – легковажно колихнулася Тінь, ще більше дратуючи монарха. Він бачив його наскрізь! Нічого не могло заховатися від проникливого погляду вічного мандрівника. Він знав, відколи Аласкар повернувся з каньйону, все раптом змінилося: починаючи з нав’язливих думок і закінчуючи дивними, не типовими для деманійця, мареннями. – Зрештою, це не мої сни щоночі відвідує людська жінка…

- Досить! – зціпивши зуби, прошипів імператор.

- А хіба я помиляюся?.. - якось розчаровано колихнувся таємничий відвідувач. Та не отримавши відповіді, продовжив, наче нічого й не було. – Як знаєте… І все ж, вона жива-здорова. Трохи злякалася, проте як на людину, котру буквально витягли з пащі мангура, трималася доволі добре…

- Навіщо?.. – процідив крізь зуби Аласкар, намагаючись усім своїм єством не показати неосяжного полегшення, що охопило могутнє тіло. Звідки взагалі в його зачерствілому серці взялося стільки незвичних емоцій?..

- Навіть не знаю, - знизав умовними плечима Тінь, змішуючись з густим мороком кімнати. – Але впевнений, це не остання її витівка!.. Вельми-вельми цікава особа…

Жартівливо вклонившись на останок, гість швидко зник, наче його й не було. Прекрасний розвідник. Якби ж тільки не його балакучість…

- Витівка, кажеш… - повертаючи свій погляд розтривоженому місту, протягнув Аласкар. Серце шалено гупало в грудях у передчутті близької зустрічі. Він уже все для себе вирішив. І нехай лишень хтось спробує йому завадити!

Єва

Я не тікала! Просто вирішила не гаяти даремно часу, адже його й так обмаль. Хоча, убивчий погляд вартового лише надавав моїй тендітній тушці прискорення.

Насправді, щиро сподівалася, що мені вдасться дістатися на місце сутички раніше, аніж вартові приберуть тіла монстрів. Не знаю навіщо, але моєму очманілому від останніх подій мозку здавалося, наче там обов’язково знайдеться якась підказка, що допоможе нам створити новий, удосконалений болл. Та, на жаль, не всім бажанням судилося здійснитися. Переполох стих і вартові знову повернулися до режиму гіперуважних  супер бійців. Простіше кажучи, мене зловили і завернули на пів дорозі. Тож, залишаючись вірною собі і своїм тарганам, я вирішила навідатися сюди завтра. Сподіваюся, все пережите було не даремним.

Додому повернулася на своїх двох, в піднесеному настрої та зі скаженим апетитом, чим страшенно здивувала схвильованого до крайності Аліфа. Нещасний хлопець саме збирався виходити на мої пошуки, коли я завалилася до слабо освітленої комірчини, що слугувала нам за житло. Ні, колись я таки назбираю достатньо грошей, аби перебратися до кращої домівки! Обов’язково!..

А вже за пів години, стискаючи в руці шматок підгорілого пляцка, мене нарешті накрило усвідомленням: я могла загинути! Матір моя жінка, якби не миттєва реакція Каріма, я б уже щасливо переварювалася в травній трубці велетенської сколопендри!..

Ех!.. Розплакалася. Ридала, наче мале дитя, аж поки ніс не розпух до такого стану, що навіть дихати ним уже не було можливості, а шкіра під очима пекла вогнем від солоних сліз. Навіть не пам’ятаю, що говорила Аллу, доки він спочатку намагався втішити свою безталанну подругу, а пізніше - вкласти мене спати. Зате на ранок біля «ліжка» чекала склянка міцного місцевого чаю і ще теплий лаваш. Ось воно щастя. Обожнюю цього парубка!..

- Сподіваюся, тобі вже краще? – поцікавився Аліф, коли я таки виповзла на вулицю, лякаючи сусідів набряклим обличчям і червоними очима.

- Набагато, дякую, - доброзичлива усмішка перетворилася в перекошений оскал. Та, на щастя, цього хлопця подібним вже давно не налякати. – Як гадаєш, нас уже випустять за ворота?..

Нетрі ніколи не були спокійним, сповненим радості місцем, але сьогодні, швидко крокуючи до найближчої брами, здавалося, наче тут стало ще похмуріше. Напруга густими сутінками оповила кожен куточок. Страх, наче вогкий туман, стелився під ноги, з кожним подихом пробираючись до горла, перехоплюючи подих, стискаючи грудну клітку. Бр-р-р! І навіть яскраві, обпікаючі промені від місцевого світила, що наче стріли пробивалися крізь густі дощові хмари, не розганяли тривоги. Світ завмер в очікування чогось неминучого!..