40 розділ

Єва

Прогулянка виявилася більш плідною, аніж я сподівалася. І справа навіть не в знайдених скарбах. Та й скарби в більшості своїй виявилися непотрібним мотлохом… НІ! Справа в думці, що настирливо поселилася в моїй голові. «Як створити одноразові болли?»

Дійсно, витрачати дорогоцінний метал на мангурів здається неймовірною дурістю. Адже монстрів багато, а поповнення матеріалами в наступні чотири місяці не передбачається. Небо вже починає затягувати важкими сірими хмарами, здіймається сильний, подекуди навіть холодний вітер, а температура повітря з сорока п’яти градусів знизилася до тридцяти і навіть двадцяти в нічний час. Що не може не радувати особисто мене. Проте, все це однозначно натякає – сезон дощів не за горами! От-от почнуться проливні дощі і більшість населення просто зачиниться по своїх домівках, аби хоч якось пережити важкі часи.

Ось чому думка про одноразові болли колом засіла в моїй голові. Як це провернути? Як зменшити вартість і не втратити в якості?.. Так, простіше всього було б звернутися до Дайни і перекласти важке завдання на її тендітні плечі, але... Потрібно було хоча б придумати основну концепцію, а вже потім залишити  майстрині розробку самого болла.  Я все це чудово розуміла, проте… ідей не було! Взагалі! Мені не вистачало знань! Не вистачало розуміння, як усе повинно працювати. ДЕМОНИ, яка ж я безтолкова!..

Годинами просиджуючи в майстерні, спостерігала, як Дайна поралася біля ковальського горна, як топила в розігрітій печі метал та виливала його у форми, як годинами виковувала деталі на наковальні, а тоді ще стільки ж шліфувала їх різними наждаками. Невже це настільки захопливо? Невже їй ніколи не набридає?..

- Дайно, - запитала, коли дівчина вкотре відірвалася від роботи, аби втамувати спрагу. Все ж не просто працювати в таку спеку біля вогню.

- Що? – посміхнулася майстриня, кинувши на мене зацікавлений погляд. Здається, вони з Аллом вирішили не чіпати дивакувату переселенку, доки я сама не покличу. Заклалися, коли зірвуся?.. Мудре рішення!

- А як магія затримується  в кулі? – дивно, проте раніше це мене ніколи не цікавило.

- Тобто? – здивувалася красуня, втираючи спітнілого лоба.

- Тобто, магія – це щось ефемерне, чого ніхто не бачить. Хіба не так?

Дівчина невпевнено кивнула.

-  Тоді як оце «щось» затримується в металевому боллі?

Здалося, чи Дайна якось аж надто полегшено видихнула?

- Он ти про що! – відповіла, присідаючи навпроти. – Насправді магія зберігається не просто в кулі, а в магічному камені, котрий туди вкладають майстри по той бік стіни. Звичайно, ми також могли б це робити, але доступ до копалень мають лише деманійці, тож сама розумієш…

- Отже, головне – це камінь, - спробувала розвити думку. – Тоді яка різниця, в що його помістити?

- Не лише камінь, - похитала головою дівчина, розжовуючи усе, як для малої дитини. – Окрім цього потрібен активатор, що приведе магію в дію саме в той момент, коли потрібно, а ще стабілізатор, що не дозволить боллу вибухнути під час активації. Саме тому всі інші частини кулі металеві. Метал достатньо міцний та достатньо еластичний при правильній обробці, аби витримати таке навантаження.

- Он як… - плани розліталися на друзки, хоча опускати руки було зарано. Варто було все ще раз добре обміркувати. Навіть так, інформації надто мало, аби остаточно відмовлятися… - Дякую. Я вже піду. Не засиджуйся, добре?

- Будь обережною, - посміхнулася Дайна, але якось натягнуто, наче очікуючи від мене якогось вибрику. Образливо, але я переживу!

«Можливо варто буде завтра порадитися з Карімом? Адже це йому прийшло в голову використати болли на монстрах. У нього, певно, є якісь власні міркування з цього приводу…»

Попрямувала до виходу. На вулиці вже сутеніло. Сонце знову сховалося за густими хмарами і складалося враження, наче місто швидко поглинає темрява. Думки туманом заполонили мою втомлену голову і тільки ноги вперто несли виснажене тіло до будинку, який тепер я називала домом. Власний дім… нездійсненна мрія мого дитинства. Здається, вона так і залишиться лише мрією…

Та довго впадати у розпач мені не дозволили обставини. Страшний гуркіт рознісся столицею. Наче декілька важких таранів одночасно з різних боків вгатили по міській стіні. Земля під ногами здригнулася, а повітря завібрувало від пронизливого скреготу. Я аж присіла від несподіванки! Що це було?..

Поодинокі перехожі, що якраз поверталися по домівках, позавмирали, перелякано озираючись. Здається, не лише я не розуміла, що відбувається. Проте після наступного удару хтось голосно крикнув «мангури» і все прийшло в рух. Крик, гам, сльози! Люди швидко розбігалися хто куди, намагаючись врятувати власні життя. Всі, окрім мене! Адже це мій шанс усе побачити на власні очі. Хіба можна таке пропустити? Нізащо!

Карім

Він відчув їх навіть раніше, аніж побачив. Не очима, як можна було б подумати, а чимось глибшим, чимось, що не раз рятувало його нікчемне життя – самим нутром!

Небо швидко затягували темні дощові хмари, вітер все частіше здіймав піщані вихори, затуманюючи горизонт та ускладнюючи роботу вартовим. Земля стугоніла, ніби благаючи про допомогу.