38 розділ

Захра, старша принцеса Ахмадару

«Сезон дощів от-от почнеться! – донеслося холодне з того боку зачарованого дзеркала. – Ми змушені відступити. Але це не означає, що ти повинна усе полишити і розважатися наступні чотири шахри. На тобі все ще залишається відповідальне завдання!»

- Так, батьку.

«Захро, ти повинна підготувати усе, аби по завершенню сезону дощів ми захопили скарб імператора. ЗРОЗУМІЛА?»

- Слухаюсь.

Голос еміра аж вібрував від злості, що його переповнювала. Так, вона не впоралася вчасно, хоч він і покладав на доньку величезні надії. Але ж і не втрачала часу надаремно! Чого варті лише відвідини Рурукійської в’язниці. Скільки б вона не милася, нестерпний сморід екскрементів та страху нікуди не зникав. І навіть так, вона ні на мить не пожалкувала, що туди спускалася.

- Я все зрозуміла, батьку, - стримуючи тремтіння в голосі, відповіла принцеса. – Повір, я впораюся!

«Не сумніваюся, - прогарчав емір. – Бо якщо ні, ти сама знаєш, що буде!»

Зв’язок перервався, змушуючи Захру полегшено видихнути. Отже, у неї є чотири шахри, аби відшукати скарб і підготуватися до його захоплення.

- Тоді, не варто втрачати часу!..

Єва

Я терпіла. Чемно терпіла день... два... і навіть тиждень. А потім зрозуміла: мене кинули! Мене, виховану реаліями дитячого будинку, виплекану жорстоким людським світом, не зломлену сотнями годин важкої праці, кинули якісь кляті демони-переростки!..

Як так?.. Адже перше правило успіху: не довіряй нікому! Нікому!.. Коли я встигла про це забути? Чому повірила, що я тут найхитріша?.. Все ж я поняття зеленого не маю, що в головах у цих деманійців. Зустріла одного, на вигляд, нормального і повірила, що вони всі такі… добренькі. Наївна дурепа!.. Вони точно такі ж як і люди: підлі, заздрісні і здатні на все заради власної вигоди…

«Трясця! Чому я тоді пішла геть? Чому не зосталася, не проконтролювала все сама?.. Адже, якщо добре подумати, яке я маю право на знахідку?.. Я першою її побачила? Ні… Я її дістала з-під піску? Теж ні… Я навіть не впевнена, що на дні поховані саме літаки! Тоді чому хтось із демонів повинен ділитися з нами плодами своєї праці?.. Немає жодних доказів, що літаки належать саме мені… А-а-а-а!.. Єво, ти ідіотка!»

- Ну, і чого ти знову тут киснеш?

Здригнулася. Алл підкрався непомітно, наче дикий звір. Як йому тільки це вдається?

- Чого тобі? – не хочу його ображати, проте всередині все клекоче від  стримуваної образи. Якби він мене тоді не забрав…

- Годі! – обурився хлопець. – Ніхто не знає, що там трапилося насправді. Можливо, деманійцям так і не вдалося до них дістатися. І взагалі, якщо вони не спромоглися, то й нам там робити нічого!

- Нас тупо кинули, – простогнала, намагаючись не зірватися на крик. Ні до чого це! Зрештою, Алл лише дитина. Він ні в чому не винен. – Кинули, наче незрілих кошенят. Нами скористалися. Розумієш? Це так… принизливо…

- І що? – знизав плечима хлопець. Так легковажно і байдуже… Мене аж пересмикнуло! – Не вперше і не в останнє. Краще відпусти і займися чимось іншим. Тим, що нам під силу… Згода?..

Скривилася. «Згода?» А хіба у мене є вибір? В цьому світі або ти, або тебе. Ніколи розслаблятися. Ех!..

- Пропозиції? - буркнула, заховавши обличчя в долонях. Соромно. Мене, дорослу жінку, втішає дитя.

- Ну-у, - посміхнувся молодик, - ходімо зловимо портал, чи що?

«Чи що» виявилося найкращою пропозицією за останній тиждень, тож не було ніякої причини відмовлятися. До сезону дощів залишилося всього нічого і варто було роздобути хоч трохи матеріалів, аби вдало пережити наступні чотири місяці безробіття.

Як пояснив Алл, під час потужних злив, що навалюються на материк, портали продовжують відкриватися, але ніхто з ловців не ризикує вибиратися за стіни міста. Нічні монстри, сипучі піски, потужний вітер зі стіною дощу перетворюють оточуючий світ на те місце, куди не варто потикатися слабким істотам. Пустеля стає надто небезпечною.

- Доречі, - задоволено промуркотів хлопець, швидко крокуючи до величезної брами, - нещодавно я зустрівся із Карімом. Пам’ятаєш його? Твій рятівник…

- До чого це ти? – насторожилася. Надто раптово.

- Він цікавився тобою.

Знизала плечима. Нехай. Що тут дивного? Зрештою, він врятував мені життя.

- Я розповів йому про наші плани і… він напросився супроводжувати. Ти ж не проти?

- Тобто? – отетеріла, зупиняючись, наче вкопана. Про що це він?..

- О, Каріме! – радісно вигукнув хлопчина, помітивши біля воріт могутню статуру вартового. – Радий знову тебе бачити.

- Навзаєм…

- Сподіваюся, ми не надто відволікаємо тебе від справ? – щебетав Аліф, доки я прозрівала.

- Та ні. Це ж я…

«Що відбувається? - промайнула в голові здорова думка, змушуючи тіло ожити і продовжити рух. – Що це він задумав?..»