37 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

- Виходь уже! – прогарчав монарх, коли люди зникли з очей. Тієї ж миті від густого затінку відокремилася тендітна, наче зіткана з тіней, постать.

- Ви мене помітили, - зблиснув білосніжними іклами спостерігач. – Ех!.. А я так сподівався, що хоч цього разу мені вдасться вас провести, господарю…

- Іншим разом, – відмахнувся монарх, знову скануючи пісок під собою. – Ти теж її відчув?

- Ще б пак! – із захватом відповів спостерігач. – Аж очі виїдає! Певно порода тріснула і на поверхню просочилася його сила. Накажете запечатати?

«Запечатати?.. Це можливо зробити, і все ж…»

- Не зараз, – відмахнувся Аласкар, проганяючи сумніви. – Повертайся до Асхата, нехай приготує один із віддалених складів і розмістить там кільце переносу…

- Але ж…

Тінь колихнулася, виражаючи протест.

- Негайно! – натиснув монарх, обпікаючи спостерігача темним поглядом. – Не змушуй мене чекати!

Наступної миті постать мовчки вклонилася і розчинилася в затінку, що відкидали високі береги колишньої могутньої ріки. Колись, сотні років тому, тут вирувало життя, нестримні потоки несли свої води в бік Чорного океану, а довкола столиці буяли густі тисячолітні ліси. Невже одна помилка самозакоханого негідника дійсно могла призвести до таких кардинальних змін?..

Коли спостерігач зник, Аласкар заховався від обпікаючих променів Арайни і став чекати. Він не збирався ні розкопувати ці неймовірні машини, ні залишати їх і надалі гнити під тоннами піску. Ні, він перенесе їх просто до того місця, куди сам забажає. І байдуже, як багато сили це в нього забере! Все ж, якщо йому вдасться, це зможе врятувати не одне життя…

Через якийсь час тонкий обруч на правиці повелителя спалахнув вогняними символами.

- Чудово! – посміхнувся сам до себе монарх, підводячись. – Саме час розім’ятися!..

Захра, старша принцеса Ахмадару

Вогняною фурією влетівши до власних покоїв, Захра роздратовано пожбурила на ліжко гаптований золотими нитками халат. Легкий, наче пір’їна казкової птиці Рай, він все ж дратував її ніжну, не звиклу до закритого одягу, шкіру. Який дурень вирішив, що це гарно?..

Та не лише це нервувало принцесу. Щоденні посиденьки з імператрицею займали дедалі більше часу. Справа, так ретельно нею спланована, застопорилася, а батько щораз сильніше на неї тиснув. Ще б пак! Як тільки почнеться сезон дощів, його війську доведеться відступити вглиб пісків і найближчі чотири шахри Захра не зможе з ним зв’язатися. А тут ще й цей аль-Біші наче крізь землю провалився! Даремно  тільки витратила на нього свій дорогоцінний час! Якби ж вона тільки знала…

Раптом у двері хтось тихо пошкрібся.

- Хто там? – прошипіла принцеса. – Увійдіть!

Стулка ледь прочинилася і до кімнати увійшла бліда незнайома їй деманійка.  Швидко вклонившись, вона мовчки простягла господині покоїв листа.

«Якого аґріфа тут відбувається?..»

Коли гостя пішла геть, Захра швидко розірвала конверт. На ароматному шматку білого пергаменту золотими літерами виблискувало лише одне речення: «Чекатиму вас сьогодні о 15:45 біля хвіртки в саду.» Не важко було здогадатися, хто автор запрошення.

- Згадай дурня…

За декілька хвилин до назначеного часу Захра уже була на місці. Серце шалено калатало в грудях, аж ребра боліли, проте ззовні деманійка жодним чином цього не показувала. Закутана в довгий, розкішний халат, вона терпеливо прогулювалася між високих дерев та пахучих квітів, які вкрай рідко зустрінеш посеред пісків.

Непримітна, розрахована на слуг палацу, хвіртка зі скрипом прочинилася. Стурбований, трохи шалений погляд оглянув сад і, запримітивши деманійку, одразу ж просяяв.

- Моя принцесо! Я вірив, що ви не проігноруєте мого листа, -  пробелькотів аль-Біші, перехоплюючи тонку долоню Захри і припадаючи до неї вологими вустами. – Ви не уявляєте, наскільки мене ощасливили…

- Думаю, зараз не час!.. – висмикуючи руку, прошипіла деманійка, першою вислизаючи з імператорського саду. Аль-Біші поспішив слідом.

Неподалік на них очікував магоцикл, засіб для швидкого пересування столицею. Раніше Захра уже бачила подібні апарати, і все ж насторожено завмерла, розглядаючи гладкі блискучі боки незвичної для пустельниці техніки. На такому вона ще ніколи не каталася.

- Прошу, сідайте, - благоговійно підставивши лікоть, промуркотів Манаф. Його надто задоволена пика починала відверто дратувати. – Але якщо вам страшно…

Сіпнувшись, деманійка обпекла кавалера холодним поглядом і вмостилася на гладкому сидінні, що м’яко пружинило під сідницями, наче бурдюк з водою. Захра схвильовано видихнула. Не варто прискіпуватися! Головне зараз – досягнути мети.

Магоцикл злегка повело, коли аль-Біші примостився на сусіднє місце, а вже за мить вони  здійнялися над землею і полетіли в невідомому для принцеси напрямку.

«Сподіваюся, воно того вартуватиме!..»

Місто розмитою картинкою проносилося повз, доки кавалер захоплено ділився з деманійкою власними почуттями та сподіваннями. Захра не слухала. Все, що її зараз цікавило, це майбутня зустріч і ті слова, котрі вона скаже своєму співрозмовникові.