36 розділ

Єва

Ух, як мене теліпало!

Ще б пак! З одного боку страшно, до чортиків, як би кумедно це не звучало, а з іншого… Поруч крокував справжній демоноподібний велетень, з гострими кігтями, білосніжними іклами і… хвостом. Мати рідна, як мені кортіло вхопити його за пухнасту кісточку. Цікаво, а вона така ж чутлива, як і в котиків? А якщо погладити проти шерсті, волосся на загривку підніметься дибки? А йому буде боляче, якщо на нього наступити?..

Божевільна, знаю! Проте нічого з собою зробити не могла. Так кортіло поговорити, що зрештою я намолола усіляких дурниць і поспішила вперед, аби деманієць не помітив моїх багряних вух. Соромно!

Зате, на моє щастя, це тривало не довго, і вже незабаром ми дісталися до каньйону.

- Як будемо спускатися? – з ентузіазмом трохи переборщила, але то нервове. Хоча питання дуже навіть важливе. А й дійсно, як будемо спускатися?

- Вам варто було спочатку тут все оглянути, - буркнула втомлена Дайна, втираючи спітнілого лоба. Дівчина виявилася геть не пристосованою до піших прогулянок, точно як я свого часу, – і вже потім волочити нас сюди…

- Я міг би нас спустити за допомогою магії, - прогарчав деманієць, зазираючи за край, - проте це буде надто витратно…

- Угу, - мугикнула крокуючи вздовж урвища.

При кожному кроці пісок тікав з-під ніг до краю, попереджаючи: не підходь надто близько, бо загинеш! А я не настільки дурна, аби не помічати попередження природи. Чи настільки?..

Ступила ще крок і похитнулася, відчуваючи, як з-під кросівка висковзнуло щось щільне і гладеньке.

- Ох ти ж йо! - смикнулася, відскакуючи вбік.

«Пісок» переді мною ворухнувся і неприємно затріщав. Піщанник!.. Ніколи не звикну!..

- Хіба можна так лякати? – видихнула, опускаючись навколішки. З недавніх пір я чомусь більше не відчувала страху до цих істот.

Клацнувши перед моїм носом велетенською клешнею, піщаник побіг геть в напрямку урвища.

- Ого! – підвелася, прямуючи слідом. – Якщо він не самовбивця, то десь поруч має бути спуск.

І справді, метрах в десяти далі берег колишньої річки обвалився, створюючи щось подібне до вузької, всіяної гострим камінням, стежки.

- Сюди! – гукнула свою команду. – Здається, я щось знайшла!..

Спускалися обережно, по черзі, хапаючись за виступи і балансуючи над прірвою. Місцеве світило піднялося високо і нещадно припікало, наче намагалося будь-що перешкодити нам дістатися заповітного скарбу. Піт заливав очі, а серце шалено калатало в грудях, готове тікати світ за очі, лише б не дивитися вниз. І тільки деманієць бадьоро перестрибував з каменя на камінь, наче гірський козел, тільки хвіст хвиськав у різні боки. От вихваляка!

Зціпила зуби і поповзла далі. «Терпи, Єво! Терпи і мовчи! Від цього хвостатого залежить твоє щасливе та безбідне майбутнє у богом забутому світі. Терпи!..»

Коли до дна залишалося всього нічого, ноги тремтіли, а рук я взагалі не відчувала по самі плечі, раптом талію міцно обхопили гарячі лещата, тіло відірвалося від «стіни» і вже за мить я опинилася на твердій, відносно рівній поверхні. Ох ти ж!.. Ноги підігнулися. Що відбувається?..

Звела очі, щоб подякувати і завмерла. Подих перехопило чи то від несподіванки, чи то від обпікаючого погляду темних очей. Моторошно-вродливе обличчя нависало просто наді мною, ніздрі широко роздувалися, шумно втягуючи розпечене повітря, а з-під жорстких губ показалися довгі білосніжні ікла. Звір! Переді мною страшний, голодний звір, готовий будь-якої миті розірвати свою здобич.

- У вас там все добре? – розірвав напружену тишу голос Алла. – Ходімо, тут є прохід.

Смикнувшись, деманієць різко відступив і пішов геть. Фу-у-ух! Похитнулася, хапаючись за найближчу брилу. Тіло тремтіло, а перед очима попливли темні плями. І що це було?..

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Хто вона?.. Людська жінка, що змушує його втрачати контроль над власним тілом. Звідки вона взялася на його голову?.. Чому так не схожа на інших?.. Чому не боїться?.. Вона повинна боятися! Повинна опускати погляд, падати навколішки і тремтіти усім тілом!.. ВОНА ЗВИЧАЙНА ЛЮДСЬКА САМКА!..

Тоді чому ж він не може відірвати від неї очей ще з моменту їхньої першої зустрічі?!!

Відсахнувшись, міцно стиснув зуби і попрямував геть. Серце все ще калатало, а в голові роїлися сотні незв’язних думок. «Бери себе в руки, Аласкаре! Зрештою, ти правитель чи хто?..»

До необхідного місця прибули без перешкод. Яким чином Єва визначила, де саме поховані летючі апарати з іншого світу, імператор так і не зрозумів, проте чітко відчував, вона не помилилася. Десь там, глибоко під пісками, заховане щось велике та важке, не схоже ні на що з того, що досі доводилося бачити монархові.

- Тут нічого немає, - скептично заявив молодик, виймаючи з торби пару боллів-розвідників.

«Звідки це у нього?.. – спохмурнів Аласкар. - Здається, я вже знаю, чим займуся після повернення до палацу!»

- Вони повинні бути десь тут! – заперечила жінка. – Можливо, варто покопати?..