35 розділ

Єва

Мені вдалося!.. Якщо Асхат і його загадковий друг не обманюють, то вже незабаром усі літаки потраплять до моїх загребущих рученят. А з іншим я вже якось розберуся…

З деманійцем домовилися зустрітися по той бік воріт, аби не привертати уваги людей. Марна справа! Наша різношерста компанія й так виглядала доволі дивно (на мене Аліф паранджу ще якось натягнув, а от Дайна навідріз відмовилася знімати свій робочий «комбінезон» і вигорілу з часом хустинку). Декілька злих деманійців навряд чи змогли б погіршити ситуацію.

- Ти впевнена, що вони прийдуть? – нервував Алл, копирсаючись черевиком в купі піску. – Досі деманійці трималися осторонь від брудної роботи…

- Впевнена! – зупинила потік його сумнівів. Насправді, не дуже, але показувати цього друзям не варто. – Для них ця справа навіть важливіша, аніж для нас. Тож…

- Все ясно! Ти заманила їх солодкими обіцянками, – насупилася Дайна, щільніше кутаючись від палючого сонця в своїй косинці. – Але навіщо я вам там здалася? Від мене було б більше користі в майстерні…

Озирнулася. За спиною міський мур, попереду безкрайня пустеля. Якби не Алл з його картою, я б нізащо знову не відшукала свій скарб. Ех!.. Відчуваю себе останньою дурепою. Якщо виживу, обов’язково навчуся цій премудрій справі… колись… можливо…

- Не мели дурниць! – відмахнулася, повертаючи увагу друзям. – Лише ти зможеш вказати на ті матеріали, котрі потрібні нам негайно. А щодо іншого… я ще не вирішила, де ми їх заховаємо…

- Єво, - прогриміло над головою, аж мороз пронісся моїм стомленим палючим сонцем тілом.

«Ох!.. Не можна ж так лякати!» Подумала, проте в голос промовила геть інше:

- Ейле, не очікувала вас знову побачити, - напружена посмішка прилипла до моїх вуст, наче кліщ, аж щелепи звело. І чого я так нервую поруч з цим… чоловіком? А його взагалі можна так називати? Чи в даному випадку це не доречно, адже він не людина?.. Відволіклася!

- Ти маєш щось проти? – темношкірий велетень, що виник за нашими спинами наче нізвідки, нахмурив ідеального люба, змушуючи всіх присутніх побіліти. Ого! Вперше таке бачу. Певно, в цьому світі до деманійців дійсно відносяться, наче до богів.

- Ні-ні! – нервово замахала руками, намагаючись побороти нестерпне бажання відвернутися і втекти. Єво, бери себе в руки! – Я просто здивувалася. Вчора мені здалося, ви не остання особа в Дакарфаті, тож… думала Асхат пришле нам на допомогу когось зі своїх підлеглих… Вибачте…

Бурштиново-жовті очі уважно на мене подивилися, наче намагаючись проникнути просто в мізки. Не варто! Я й сама не  завжди можу розібратися зі своїми тарганами. Куди вже тобі пхатися!

- Ходімо! – наче й не наказував, а нас аж пересмикнуло. Ноги самі понесли в потрібному напрямку.

Ох ти ж йой! Здається, все буде не таким простим, як мені здавалося.

Аласкар, імператор Хамадського королівства

- Ваша Величносте, - вклонився Асхат, коли людська жінка покинула кімнату. Всередині сивочубого деманійця зародилося давно забуте відчуття… Наче хтось маленький і нетерпеливий шкребеться в зачинені двері в намаганні хоч одним оком зазирнути за міцну перепону. – Чим зобов’язаний такій великій честі? Пробачте, що приймаю вас в подібних умовах! Якщо бажаєте, ми можемо…

- Не переймайся! – відмахнувся Аласкар, відкидаючи церемонії. Насправді він ніколи не належав до тих володарів, що суворо дотримуються протоколу і бояться хоч на крок від нього відступити. В дитинстві не раз отримував по шиї за подібні вподобання. – Ти впевнений, що вона зможе нам допомогти? Я б не хотів даремно втрачати дорогоцінний час…

Завше серйозний Асхат загадково посміхнувся, дивуючи монарха.

- Я не сумніваюся, що Єва знайде вихід з будь-якої ситуації. Насправді, я ще ніколи не зустрічав подібної особи, і не лише серед людей. Тож, думаю, нам варто їй довіритися.

Імператор мовчки кивнув. Що ж, вибору все одно немає…

- Я зараз же підберу когось їм у поміч, - спохватився деманієць. – Є у мене декілька здібних шибайголів…

- Не варто! – звівся на ноги імператор, розправляючи могутні плечі. – Я піду! Зрештою, комусь потрібно контролювати таке велике замовлення…

Ніч пройшла в нетерпеливому очікуванні. Сон не брався і навіть пестощі Алії викликали лише відразу. Невже причина в обіцяному скарбі?.. Як тільки Арайна з’явилася на горизонті, проганяючи з поверхні Пісків нічних монстрів, Аласкар попрямував до місця зустрічі. І хоч часу було ще вдосталь, змусити себе зупинитися імператор не зміг.

Місто спало. Вранішня прохолода пестила гарячу шкіру, розганяючи по кутках набридливі думки, що не давали спокою всю ніч. Як добре, що він таки не зостався в палаці, а вийшов розвіятися! Можливо хоч це змусить його серце битися спокійніше…

Єви ще не було, тож накинувши на себе дзеркальний щит, імператор терпеливо чекав. А коли вони з’явилися, здивовано відмітив: компанія підібралася ще та! Двоє дітей і слабка жінка. Як він може  їм довіритися?..

- Ходімо! – прохрипів, відчуваючи, як нутрощі переповнює гнів. «Дурень! Ти втрачаєш дорогоцінний час!» Проте відступати було вже пізно.