31 розділ

Єва

Я впізнала це місце навіть без підказки Алла. Яким чином? Уявлення не маю! Тай навряд чи поясню. Це наче потьмянілий спогад чи давно забутий сон… Певно, саме так працює славнозвісна жіноча інтуїція. Зрештою, не важливо! Головне, ми на місці.

- Це тут! – в один голос промовили ми з другом, він звіряючись з картою, а я оглядаючи велетенську дюну, що здіймалася просто переді мною. Якщо ми не помилилися, мої літаки повинні бути якраз під нею. Абзац!..

- Ого! – присвиснув Карім, озираючись. – Не знаю, що ви шукали, але навряд чи вам щось вдасться! Навіть за допомогою магії таку велику кількість піску з місця не зрушити.

Так-так, але ж це дивне відчуття… Здавалося, ми щось впускаємо…

- Зате вона нарешті заспокоїться і повернеться до роботи! – веселився молодик, виймаючи зі своєї сумки вже знайомі мені кульки. Активувавши болли, Алл відпустив їх у вільний політ.

- Звідки це у тебе? – здивувався вартовий, спостерігаючи за його діями. – Вам взагалі відомо, що використання магії без спеціального дозволу протизаконно?..

Справді?.. Варто буде із цим розібратися?..

- Але ж ти нікому не скажеш? – пробурмотіла, прислухаючись.

Гарячий вітер шелестів міріадами піщинок, наповнюючи повітря заворожуючою мелодією. Ш-ш-ш… Ш-ш… Ш-ш-ш-ш… Такою спокійною, такою загадковою, майже ідеальною… Пустеля жила, дихала, наповнюючи свої велетенські легені освіжаючим передвечірнім вітерцем і видихаючи розпечені, вібруючі потоки повітря, змушуючи все довкола рухатися. Ідеальний танок в ідеальному світі… Зараз навіть спека не здавалася б мені такою нестерпною, якби не цей неприємний, дратуючий скрекіт… Що це?.. Звідки воно лине?..

Озирнулася! Я все ще біля дюни, проте доволі далеко від того місця, куди нас привів Аліф. І коли це я встигла відійти?.. Хотіла було повертатися, коли мою увагу привернув незвичний рух на піску. Чорт! Так починаються всі фільми жахів!.. Ну, і що це?..

То тут, то там пісок ворушився, наче живий, пронизливо скрекочучи, ніби тисячі цикад злетілися в одне місце одночасно. Невже ніхто більше цього не чує?.. Придивилася уважніше. От халепа! Піщаники! «Чудово. Схоже Алл мав рацію: вони небезпечні…»

- Варто забиратися звідси! – пробурмотів уголос мій здоровий глузд. Нарешті він прокинувся. Сподіваюся, ще не пізно…

Спробувала повернути назад. Ага! Як би не так! Велетенські, майже невидимі серед піску «скорпіони» швидко мене оточили, і загрозливо смикаючи своїми страхітливими хвостами з отруйними жалами, наче худобу на забій, погнали кудись за дюну.

- Хлопці! – пискнула, дрібними кроками прямуючи за своїм «конвоєм». – Мене, здається, викрали!.. Гей!..

Ви не уявляєте, чого я тільки собі не понавигадувала, доки плелася у невідомому напрямку! Перед очима так і повстала картинка, як мене жалять десятки майже невидимих істот, а потім ще живу роздирають на шматочки гострими клешнями… Або ще гірше: в моє паралізоване тіло відкладе яйця їхня «скорпіоняча» королева, і поки я буду мовчки конати, білі бридкі личинки вигризатиму мої нутрощі… Бр-р-р-р!.. Так себе накрутила, що й не одразу зрозуміла: ми зупинилися!

Піщаники розступилися, наче хвиля, що відійшла назад у море, відкриваючи моєму шокованому погляду широке провалля. Відшліфовані кам’яні стіни спускалися аж до покритого піском дна. Схоже, сотні років тому тут було русло могутньої ріки. Навіть не віриться, що така шалена маса води могла просто зникнути!..

Але я відволіклася! Все це чудово, проте й досі залишається відкритим запитання: навіщо місцева «нечисть» притягла мене сюди?

Раптом сильний порив гарячого вітру, що налетів звідкись із верхівки дюни, здійняв справжній піщаний вихор і заледве не збив мене з ніг. Захиталася, відновлюючи рівновагу на краю урвища. Тільки розбитися бракувало!.. І взагалі, пора повертатися! Скоро вечір, а я ще навіть натяку на свої літаки не відшукала!..

Різко розвернулася, аби повертатися назад до Алла з Карімом (до речі, чого це вони мене ще не шукають), і заледве не вмерла там, на місці. Поруч, на відстані витягнутої руки, стояла… жінка? Бліда, наче мрець, вона сповненим смутку поглядом розглядала довколишні краєвиди. Вітер тріпав її довге розплетене волосся і тонку, невагому сукню, геть не схожу на ті, які носять місцеві панянки, а пухкі вуста стислися в тонку лінію, ніби все, що вона зараз бачила, викликало страшенне розчарування. Вродливим обличчям промайнула тінь і незнайомка нарешті помітила мене.

- Ти прийшла, - прошелестів тихий, схожий на шурхіт піску, голос. – Я вже й не сподівалася…

- Е-е… - затупила, зізнаюся! Але в своє виправдання можу сказати: я аж ніяк не чекала зустріти хоч когось, окрім нашої божевільної компанії, в цьому богами забутому місці! – Вибачте, але я не зовсім розумію…

Я не розуміла, а от вона, здається, щось таки знала, бо лише співчутливо посміхнулася, відвертаючись.

- Час ще є, - шелестіла так тихо, наче говорила вперше за сотню років, і вже геть забула, як то робиться. Від її голосу в мене мурахи бігали по всьому тілу. Бр-р-р-р!.. – І все ж поспіши!..

- Послухайте, я… - хотіла було пояснити цій явно не зовсім адекватній особі, що сталася якась помилка і вона явно мене з кимось плутає, проте… хто б іще мене слухав?..