30 розділ

Єва

- Ти геть збожеволіла! – шипів Алл, швидко крокуючи поруч зі мною до найближчих міських воріт, що відкривалися в бік неосяжних піщаних дюн. – Як ти взагалі могла повірити маячні того старого? Навіть мій авантюризм лопнув по швах, коли він розповів про металевих птахів. Це ж повна дурня! То чому ж ти ніяк не можеш цього збагнути?..

- Бо він сказав правду, - знизала плечима, не звертаючи уваги на  тиради юнака.

- …Я зрозумів би, якби ти просто вирішила допомогти нещасному, але ж сліпо довіритися… Що ти сказала? – оговтався Аліф, зупиняючи безкінечний потік претензій.

- Він сказав правду, - посміхнулася, наближаючись до озброєних списами та мечами вартових.

Місцеве світило ще високо сяяло на небі. Хоча… це пустеля, тож довіряти власним очам тут не варто…

«Літаки!» - билася в голові єдина думка. Це стовідсотково були літаки! Можливо древні, як світ, враховуючи опис, але ж і металу в них куди як більше, аніж в автомобілі. Уявляєте собі скільки нам вдасться заробити, якщо ми їх добудемо? Я зможу не лише втерти носа Аязу, але й надовго забезпечити собі стабільний прибуток.  Але для цього спочатку потрібно було їх відшукати! Хто знає під якою товщею піску поховані мої скарби?..

- Єво! – вирвав із роздумів знайомий голос. – Що ти тут робиш?

Озирнулася. З тіні воріт до нас вийшов не хто інший, як Карім. Закутий в обладунки вартового, він якось надто пильно та неприязно оглянув Аліфа. З якого б це дива?..

- Каріме, - посміхнулася, несвідомо перекриваючи друга своїм тілом. Рефлекс, вироблений роками проведеними в дитячому будинку… Абзац! Коли я почала вважати його частиною власного «прайду»? – Я думала, ти з тих вартових, котрі оберігають стіну поночі. Невже тебе понизили?

Хотіла пожартувати, але здається боляче ранила. Чоловік невдоволено скривився.

- Можна і так сказати… То куди це ви зібралися? – не вгавав вартовий. – За новою постановою саіда, будь кому заборонено покидати межі міста в післяобідній час. Невже ти не чула?..

- Насправді, не чула, - спробувала обійти охоронця. – Та нам не далеко та й не на довго. До вечора повернемося!..

- Єво! – гримнув Карім, перехоплюючи мене за лікоть. Від несподіванки заледве не прикусила язика. Та що ж це таке?.. – Ти мене чула взагалі? Ніяких прогулянок за межі міста! Це небезпечно!..

- Як і завжди, - відмахнулася, вириваючи лікоть. – Нам не на довго! А якщо ти дійсно так хвилюєшся, тоді ходімо разом!

- Єво! – отут уже не витерпів Алл, недобрим поглядом натякаючи на нерозумність моїх дій. Закотила очі... Так-так, я повинна залишатися дорослою та відповідальною, але саме зараз всіма фібрами своєї душі відчуваю, що маю віднайти ці бісові літаки!

- Добре, - раптом погодився вартовий, підкликаючи знайомого. Він швидко передав свою зброю дебелому пошрамованому бороданю і бадьорим кроком попрямував до воріт. Неочікувано!..

Здавалося б, час давно перевалив за полудень, тіні подовжилися і пісок вже не повинен так сильно обпікати стопи, але де там! Все тіло плавилося від жару, що струменів від землі. Горло давно пересохло, а мізки просто розповзлися кудись по черепній коропці, певно намагаючись хоч там відшукати благословенну прохолоду. Наївні!.. І чому я заздалегідь не подумала про транспорт? Та хоч би ті ж дивні страуси з базару чи ще якась само ходяча дурня. Єво, одного разу жадібність тебе таки погубить!..

- Невже ти вже здулася? – самовпевнено шкірився Карім, змушуючи мене хрустіти піском на зубах.

- Не діждешся! – фиркнула, примушуючи себе пришвидшити крок. Алл тільки задерикувато підморгнув. Но-но! Не смійте змовлятися за моєю спиною! – Далеко нам іще?

Поцікавилася, бо ж абсолютно не орієнтувалася в безкінечному піщаному океані. Тут куди не глянь, одна сипуча безвихідь. Як ці чоловіки взагалі орієнтуються, невідомо!

- Якщо вірити побрехенькам старого, десь половина фарсах (2,5 км) на південь, - шокував Алл, звіряючись зі своєю «картою». – Там повинна була б бути улоговина. Але я б не сильно йому довіряв. Хтозна як змінився ландшафт за останні шістдесят років.

- А що ми шукаємо? – нахмурився вартовий, скоса заглядаючи в записи юнака.

- Побачиш! – підчепила, обганяючи супутників. Було б лишень на що дивитися…

Захра, старша принцеса Ахмадару

- Ти мене розчарувала, - пролунало з глибини кімнати, як тільки вона увійшла.

Принцеса здригнулася. Від знайомої фрази пробрало до кісток. «Батьку, здається, це завжди мене переслідуватиме!..»

- Ваша Величносте, - вклонилася ахмадарка, присідаючи навпроти рудої фурії. Те, що імператриця лютувала, було ясно без слів. В смарагдових очах хіба що вогонь не палахкотів, а довгий хвіст нервово вистукував по м’яких подушках. Тільки цього їй не вистачало! – Вибачте, але я не розумію…

- Досить! – прошипіла Алія. – Я знала, що одного разу матиму через тебе неприємності, але навіть не думала, що так швидко!

Захра аж задихнулася від здогадки. Невже вона знає? Невже її план розкрито?.. І хто ще в курсі?.. Якщо про все довідається імператор, їй кінець!..