28 розділ

Карім

«Хто він? - судомно билася в голові одна єдина думка, доки чоловік заступав на службу. - Хто той смертник, що змусив Єву страждати?.. Чого вона так боїться?..» Але відповідей на запитання не було і, схоже, жінка не збиралася йому в цьому допомагати. Вона швидко і не нав’язливо спровадила Каріма геть, пояснивши усе своєю втомою. Проте вартовий зрозумів головне: все не таке, яким здається на перший погляд!

- Чув про твої нещодавні пригоди, - вирвав із роздумів веселий голос Діна, коли Карім вкотре обходив по периметру зовнішню стіну нетрів, уважно приглядаючись до живих пісків по той бік.

Тагір та Умар високо піднялися в небо, м’яким світлом омиваючи верхівки дюн та поглиблюючи й без того густі тіні. В повітрі витала напруга. Здавалося, от-от здійметься земля, випускаючи на волю велетенських кровожерливих монстрів, але минав час, а пустеля й далі залишалася спокійною. Лиш де-не-де шурхотів золотий пісок, перекочуючись від різких поривів гарячого вітру.

- Розповіси? – так і не отримавши відповіді на своє зауваження, продовжив пошрамований веселун.

- Нічого розповідати, - знизав плечима вартовий. Навіть якщо відкинути думки про Єву, на душі все ще було неспокійно, наче в повітрі невидимою хмарою витала тривога. – Звичайне пограбування…

- Так, та не так, - розслаблено обперся на шпиль стіни Дін, відвертаючись від пустелі. – Твої грабіжники виявилися елітними найманцями! Наш серен ледь не пританцьовував, коли йому доповіли. Тож, коли отримаєш премію, не забудь про мене, адже це саме я відпустив тебе того вечора додому. З тебе випивка!..

Карім відволікся лиш на мить. Одна довга мить, аби заглянути в задоволені очі друга, коли пісок у підніжжя стіни здійнявся, зі страшним скреготом випускаючи на волю велетенських істот. Вдарившись міцними панцирами об кам’яну перепону, аж стіна задвигтіла, вони заскреготіли ще голосніше і зашкребли десятками коротких ніг по гладкому каменю. Невже монстри вирішили взяти місто приступом?..

- Мангури! – загорлали вартові, хапаючись за зброю.

Здійнялася метушня! Ще ніколи раніше велетенські піщані монстри не підступали настільки близько та настільки організовано до міста. Добрий десяток молодих особин раз по раз здіймалися майже на всю довжину свого міцного хітинового тіла, таранячи стіну. Каміння під ногами вартових двигтіло. Над нетрями загули магічні сирени, попереджаючи жителів про можливість прориву.

Боротися в рукопашну безглуздо і смертельно небезпечно, тож Карім зірвав з пояса магічного болла, одним рухом активуючи кулю та запускаючи просто в розтулену пащу мангура. Міцні жовна задоволено клацнули, заковтуючи здобич, а вже наступної миті могутнє тіло розірвало зсередини магічним вибухом. Істота жалісливо заскреготіла і сповзла на пісок, здригаючись у смертельних конвульсіях. Один є!

- Розумно! – вигукнув Дін, повторюючи трюк свого колеги, доки інші вартові відбивалися від нападників списами та розпеченою смолою, що закипала у велетенських казанах. – Але по голові за таке тебе не погладять!

- Байдуже! – огризнувся Карім, виймаючи наступного болла. То тут, то там чулися відчайдушні людські крики і стогони поранених.

Так деманійці будуть не в захваті, коли довідаються скільки дорогоцінної магії чоловік витратив на одного лише мангура. Але ж це необхідність! Якщо монстри прорвуться крізь стіну, під загрозою опиняться не лише люди… Нехай взагалі подякують за те, що вартові жертвують своїми життями заради «імператора»!..

Насправді сутичка тривала не довго. Вже після загибелі кількох істот, мангури відступили, швидко зникаючи під сипучими дюнами. І якби не розірвані тіла монстрів під стіною, ніхто б не повірив у реальність нападу. Тієї ночі постраждало багато вартових і ще більше отримали глибокі шрами на згадку. Але всі без виключення зрозуміли головне: наближається катастрофа!

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Імператор не спав. Каміння двигтіло під його ногами, сповіщаючи про напад. Він чув, відчував, як велетенські істоти раз по раз намагаються проникнути крізь кам’яну перепону. Він знав, це відбувається! Світ знову змінюється, як сотні років тому, коли прийшли піски... Що ж, цього варто було очікувати. Тепер монстрами керує не голод, тепер це непереборне бажання дістатися до «джерела». Але що ж керує істотами? Невже інстинкти? Навряд чи… Схоже, хтось таки навчився використовувати монстрів у власних цілях,  і цей хтось набагато небезпечніший, аніж він думав…

- Зрештою, нам вдалося зупинити напад, - доповідав рааль Насар, головнокомандуючий усіма військами Хамадського королівства. – Мангури відступили. Проте зізнатися чесно, мені ще не доводилося спостерігати настільки організованого нападу. Здавалося, монстри діяли за чиїмось наказом…

- Що за дурня? – втрутився хадір Залім, міністр закордонних справ, худорлявий вузьколиций деманієць з невеличкими гострими ріжками та тонкою, старанно укладеною борідкою. Його темна шкіра відливала багрянцем, а блідо-жовті очі сяяли зневагою. – Мангурами неможливо керувати. В їхніх велетенських головах мізків менше, аніж у вас, Насаре. Тож, залиште свої недолугі припущення для людських дівиць із кварталу втіх. Думаю, їм буде страшенно цікаво послухати вашу фантастичну маячню!..

- Що ви собі дозволяєте?.. – скочив на ноги міністр оборони, водночас виймаючи з-за пояса довжелезного меча, всіяного дорогоцінним камінням. Сталеві м’язи деманійця напружилися, а тонкий хвіст оскаженіло хвистав міцні стегна.