27 розділ

Єва

«Рибка» клюнула швидше, аніж я сподівалася. Вже наступного ранку до майстерні завітав посланець від саіда і передав листа. Всього декілька акуратно виведених слів, але настрій вони мені покращили на весь день: «Більше вас не потурбують!» Чудово! Тепер можна розвернутися на повну!

Насправді, я давно вже планувала позбутися усіх залишків прикрас та решти речей, що якимось дивом опинилися зі мною у цьому світі. Єдине, чого ніколи не віддам, це Максова обручка. Золоте кільце спокійно висіло на тонкому ланцюжку поміж грудей, навіть через рік обпікаючи згорьоване серце. Час минає, а я все не можу забути…

- Ось! - витрусила на стіл рештки майна перед шоковані погляди своїх партнерів по бізнесу. – Це все, що є! Потрібно якомога вигідніше все продати і почнемо втілювати в життя наш план.

- А як же Аяз? – з сумнівом протягнув Аліф, доки Дайна підраховувала вартість скарбів. – Сумніваюся, що він дозволить…

- Його ніхто не питатиме! – помахала перед носом молодика папірцем. – Це наша перепустка в дорослий світ бізнесу, тож ніколи зволікати. Приймаємося за роботу! Алле, ти рознесеш чутку про нас по місту. Приймаємо все, що пов’язано з прибульцями чи їхнім світом. За інформацію про розташування знахідок, окрема платня. А за тобою, люба, наше фінансове благополуччя. Знаю, це буде не просто, але якщо вдасться все швидко збути, незабаром у тебе буде повно роботи.

- А що ти робитимеш? – примружився, наче справжня наррі, Аліфф. Йому не подобалася моя безпечність по відношенню до власного здоров’я.

Після нападу минуло всього декілька днів, і завдяки лікам та смердючим мазям дивакуватого цілителя набряки на обличчі та тілі майже зійшли, але буро-зелені синці ще й досі розфарбовували бліду шкіру.

- А я піду додому і постараюся поспати, - відповіла саме те, що молодик хотів від мене почути. – Не хвилюйся, я не обманюю. Мене дійсно болить голова, тож відпочинок не завадить. Але, якщо що, пообіцяйте мене покликати!

На тому й розійшлися. Закутавшись у покривало по самі очі, поспішила додому доки на вулицях ще багато народу. Знаю, якщо Аяз захоче помститися, йому ніщо не завадить витягнути мене з ліжка, і все ж в крихітній комірчині я почувалася більш захищеною, аніж серед білого дня в натовпі. Певно, напад не пройшов безслідно не лише для мого тіла…

Карім

Вона ввижалася йому у вісні аж до самого ранку. Неймовірні блакитні очі, повні незламної рішучості. Хто вона? Що приховує?.. Пообіцявши в усьому розібратися, наступного ранку чоловік поспішив на службу.

- Каріме? – здивувався страж на прохідній до Цитаделі, попутно видаючи вартовому його службову зброю. – Хіба у тебе сьогодні не вихідний? Щось трапилося?

- Вчора повинні були привезти кількох найманців, - залишив колегу без відповідей чоловік. – Де вони зараз?

- В камері, - знизав плечима страж. – А тобі для чого?.. Невже це ти їх так?.. Ого! Та ти звір, Каріме!.. То що ж трапилося?..

Але вартовий більше не слухав. Він швидкою ходою направився у підвальне приміщення, де утримували злочинців. У світлі магічних ламп, коридор здавався безкінечним, раз по раз відлунюючи кроки чоловіка. По обидва боки від проходу розміщувалися невеличкі темні камери, надто тісні, аби утримувати по декілька чоловік, тож усіх найманців розкидали по різних кімнатах. Не роздумуючи, Карім зайшов у першу, котра трапилася на його шляху.

На тапчані в кутку кімнати вільно розлігся вчорашній найманець, один із чотирьох. Хто саме, вартового не цікавило, адже всі вони понесуть однакове покарання за скоїне.

- Невже сніданок принесли? – реготнув ув’язнений. – Залиште на порозі!

Карім різко захлопнув за собою зачаровані двері і повернувся обличчям до світла, аби найманець краще його розгледів.

- Ти! – скочив на ноги останній, відступаючи назад та впираючись спиною в стіну. – Чого тобі треба? Я нічого не знаю!..

- Чому ви напали на жінку? – холодно запитав вартовий, не зрушивши з місця. Пильним поглядом він відслідковував кожен м’яз на тілі ув’язненого. Якщо той сіпнеться в його бік, найманцю кінець!

- Це вийшло випадково, - голосно проковтнув в’язку слину співрозмовник. Широкі зіниці забігали, гарячково відшукуючи шлях до відступу. – Ми загралися!.. Ми не хотіли…

Карім розлючено рикнув, ступивши пів кроку до ув’язненого.

- Правду! – прошипів він крізь зціплені зуби.

- Це правда… - пискнув найманець.

 Але як тільки вартовий одним різким рухом припер його до стіни, майже перекривши потік повітря крізь здавлену горлянку, забулькотів геть інше.

- Нас найняли! – хрипів він, безрезультатно перехопивши кам’яну руку. – Я не знаю, хто! Замовника бачив тільки Хамза. Він домовлявся про вбивство і про оплату. Більше я нічого не знаю!

- Хто такий Хамза? – прогарчав Карім, уже розуміючи, що даремно піддався емоціям і вбив того велетня.

- Наш ватажок, - з останніх сил булькав найманець. – Ти його вбив!..

Відпустивши ув’язненого, вартовий швидко покинув Цитадель. Якщо він хоче про щось довідатися, є лише одна людина, здатна усе пояснити…