26 розділ

Базар, намет Тіньового володаря

- Останнім часом торгівля погіршується, - доповідав невисокий худорлявий чоловік з великою рахівницею в руках. – П’ятдесят відсотків покупців виходять з базару майже з порожніми руками…

- З якого б це дива? – насупився Аяз, розслаблено перебираючи перлини на одному зі своїх браслетів. – Гроші закінчилися чи що? Хах!..

Те, що мало прозвучати, як дотепний жарт, змусило оточуючих нервово переглянутися.

- Справа… дійсно в грошах, - затинаючись і дуже обережно підбираючи слова, продовжив доповідач. - Покупці скаржаться на… надто завищену вартість товарів…

- Завищену? – здивувався місцевий правитель, випрямившись в кріслі. – А хіба ми останнім часом піднімали ціни?.. Не пригадую! Тож, скажи мені, звідки взагалі взялися такі розмови?

Від металу, що продзвенів у голосі Аяза, завібрувало повітря всередині шатра. Доповідач перелякано втягнув голову, готовий будь якої миті чкурнути геть.

- Тільки якщо це не спроба затіяти бунт! Намагаєтеся мене обібрати?!..

- Ні!.. – пискнув місцевий бухгалтер, таки відступаючи. Він уже багато років прикриває дохід Аяза від саїда та деманійців, проте досі ще жодного разу справи не йшли настільки кепсько. – Але… від початку посушливого сезону ціни дійсно зросли в декілька разів, порівняно з минулим роком…

- Дурень, вони завжди зростають в цей час! – гримнув Тіньовик. Від холодного погляду, яким пронизав доповідача Аяз, чоловік ледь не зомлів. – Пропонуєш МЕНІ за все платити?

- Ні! Що ви? - судомно затрусив головою бухгалтер. – Але… якби нам вдалося знизити суму збору…

Почав було чоловік і змовк, як тільки в його бік полетіло перше, що потрапило  до рук Аязу.

- Якщо ми зменшимо суму збору, - від отрути в його голосі хотілося негайно ж помитися, - тоді нам не вистачить коштів на хабар для проклятих деманійців і нас дуже швидко прикриють! Тож передай усім невдоволеним, що вони не мені в кишеню кладуть свої монети, а жертвують їх в ім’я власного майбутнього. Зрозумів?

- Так, пане! – низько вклонився бухгалтер, не наважуючись вийти.

- Геть! – гримнув Тіньовий володар, скочивши на ноги. Кругле обличчя розчервонілося, готове от-от луснути від напруги. В маленьких очицях палахкотіла злість, а пальці-сардельки стискалися і розтискалися в марній спробі придушити усіх, хто посміє йому перечити. – Вони намагаються зробити з мене дурня! Сподіваються скористатися тимчасовими негараздами…

- Кхе-кхе! – долинуло від входу.

- Хто там іще! – скипів Аяз, розвертаючись і вмить втрачаючи увесь запал. – Нарешті!.. Чому так довго? Розповідай: їм вдалося?

Вклонившись, гість ступив декілька кроків у глиб шатра і пильним, сповненим рішучості поглядом вп’явся в Тіньового володаря. Останній аж отетерів від несподіванки.

- Саїду відомо про ваші спроби вбити жінку, - спокійний голос розрізав тишу, наче ніж масло, змушуючи Аяза вмить збліднути. – Ви порушили правила гри, тож не нарікайте на можливі наслідки…

Коліна ослабли, в голові зашуміло, а в грудях сперло від шаленої кількості протиріч.

- Це ти йому розповів! – прохрипів господар шатра, знову закипаючи. – Зрадник!.. Паскудний зрадник!.. Але чому?.. Тільки не кажи, що все через гроші! Хіба я мало тобі платив?..

- З цього дня ви самі по собі, - беземоційно продовжив гість, ще більше дратуючи Аяза. Його не чули! Ні погроз, ні обіцянок, ні навіть благань! Що б він не сказав, рішення прийнято і обговоренню не підлягає. – Пане, прошу вас облишити будь які спроби нашкодити Єві або ж її рідним. Бо інакше, вам не сподобається те, що з вами зробить саїд! Бувайте здорові!

Ще раз вклонившись, чоловік зник так швидко, наче його тут і не було.

- Трясця! – вилаявся Тіньовик, жбурнувши дорогоцінним кухлем вслід віснику. – Вона знову мене обійшла! Але як?.. Як їй це вдається?..

- Я вас попереджав, не варто її чіпати! – донеслося з темного закутка. З густої тіні, наче нізвідки, виник Ґонзар. – І знову скажу: облиште! Доки Предки на її боці, ви лише втрачатимете…

- Нізащо! – прошипів крізь зуби Аяз. Щось страшне, хворобливе з’явилося в його погляді. – Нам двом у цьому світі надто тісно!..

Дакарфат, імператорський палац

Повітря бриніло від музики та сміху розкішно вбраних деманійок. У великому, освітленому сотнями кольорових вогнів, залі злилися в повільному, пристрасному танку пари. То з одного, то з іншого закутку чулися жваві розмови та шепітки. Ще б пак, не щодня до імперії приїздить новий посол. А коли це ще й вродлива ерія… яка до того ж виявилася донькою огидного пустельника… Не дивно, що бал, влаштований імператрицею на честь гості, викликав справжній фурор. Кожен намагався хоч одним оком поглянути на багряношкіру красуню з далеких, моторошних земель.

І красуня дала їм таку можливість. Тонка, гучка, граційна, вона кружляла по всьому залу, змінюючи партнерів і залишаючи оточуючих у захваті. Кожним поглядом, кожним рухом  вона наче говорила: «Ось вона я! Дивіться! Милуйтеся! Обожнюйте мене!..» І вони обожнювали, змушуючи імператрицю мовчки скрипіти гострими зубками.