22 розділ

Алія ель Якхар, імператриця Хамадського королівства

Вона завжди його кохала, ще з тих пір, як батько вперше привів її до такого величного, але трохи моторошного палацу. Холодні погляди тутешніх мешканців лякали звиклу до домашнього затишку Алію, а від складних та незрозумілих розмов дорослих страшенно боліла голова… Маленька деманійка зовсім не так уявляла собі похід до татка на роботу, тож не дивно що, зрештою, юна бунтарка таки втекла. Одна однісінька серед безкінечних коридорів і кольорових вітражів. Хіба могла вона сподіватися, що серед усіх цих розкошів їй трапиться найцінніше?..
- Ти що тут робиш? – від сердитого, проте все ще дитячого голосу, що розірвав довколишню тишу, гостя здригнулася. – Язика проковтнула?.. Відповідай!
В жовтих очах незнайомця палахкотіли різнобарвні вогники, змушуючи Алію заворожено завмерти. Ніколи раніше вона не бачила подібного! Ніколи раніше їй так не кортіло торкнутися чогось настільки прекрасного…
- Неймовірно… - прошепотіла ерія, обхопивши долонями ошелешене обличчя ще не юнака, проте вже й не дитини. Серце в грудях калатало, наче навіжене, а подих перехопило від незвичних почуттів. Можливо саме тоді, в той самий момент, в душі маленької деманійки зародилося воно, істинне кохання!..
- Що ти робиш? – пробелькотів незнайомець, тим не менш не пручаючись.
- Любуюся, - усміхнулася гостя, не відступаючи. – Я – Алія! Давай дружити!..
«Давай дружити!..» Два простих слова, що назавжди змінили її життя…
Стільки років! Все своє свідоме життя Алія кохала його! Віддала всю себе заради чого?.. Аби зараз власний батько привів до її кімнати коханку імператора?.. 
- Ти збожеволів! – шипіла рудоволоса фурія в обличчя хадіра Ганема. – Хочеш, щоб я сама, власними руками, прилаштувала цю наррі в ліжко Аласкара?..
- Не перебільшуй!.. І взагалі, це наказ імператора, - спокійно заперечив деманієць. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.
- Наказ! – лютувала імператриця, забувши про манери. Обличчя розчервонілося, ніздрі роздулися, а зіниці витягнулися, наче тонкі голки кхасі*. - Невже ти настільки сліпий і не бачиш, чого вони добиваються, батьку? Вони ж явно намагаються нас посварити? Вони хочуть зруйнувати наше майбутнє!..
- Саме тому ти зараз візьмеш себе в руки і спокійно приймеш у себе нового посла Ахмадару, - з натиском, відповів  хадір. – Що б не задумали пустельники, ти повинна залишатися опорою для Аласкара. У ворогів не повинно виникнути жодних претензій до нас, інакше у них з’явиться привід розпочати війну. Невже ти цього хочеш?
Пухкі вуста невдоволено стислися. Всередині все волало, протестуючи проти слів батька, але заперечити йому донька більше не наважилася. Зрештою, він має рацію, і не гоже імператриці опускатися до рівня звичайної сварливої торговки. 
- Я все зроблю, - крізь зуби прошипіла імператриця, миттю повертаючи вродливому обличчю спокій та впевненість. – Запускай! Обіцяю, ви залишитеся задоволеними!..

Захра, старша принцеса Ахмадару 

Вона впевнено крокувала на зустріч долі, беззвучно ступаючи мармуровими коридорами. М’яка, наче сипучий пісок, хода заворожувала оточуючих, гіпнотизувала, притягувала, ніби міраж у далині. Шовкова, багряно-шоколадна шкіра аж виблискувала під променями полуденного сонця. А темне, із завитками, волосся спускалося по спині до самих сідниця, прикриваючи від зівак ідеальну статуру деманійки.
Чи мріяла вона колись про те, аби потрапити до славнозвісного дакарфатського палацу? Звісно, що так! Проте мета, з якою Захра прибула сюди, аж ніяк не в’язалася з дитячими мріями колись наївної дівчинки. 
- Прошу, проходь! – пролунало фальшиво-люб’язне від вродливої рудоволосої деманійки, що зустріла принцесу одразу ж, як тільки двері в гостьові покої відчинилися. – Захра, так?..
- Імператрице!.. – спробувала вклонитися гостя, проте її безцеремонно перервали.
- Не потрібно! – відмахнулася володарка, продовжуючи шокувати майбутню суперницю. А про те, що Захра обов’язково спробує вклинитися між Аласкаром та його дружиною, деманійка навіть не сумнівалася. Такий наказ батька, і накази в їхній родині не обговорюються… - Можеш кликати мене Алією. Сподіваюся, ми потоваришуємо!.. Знаєш, я так зраділа, коли довідалася, що до палацу прибула принцеса Ахмадару. Подумала: нарешті я знайшла собі рівню!.. 
Алія вправно вхопила гостю за руку і потягла до розкішних, зі смаком обставлених, покоїв. Тут було все: від розставлених на столі наїдків, до декількох служниць, готових будь-якої миті прислужитися. 
- Чим бажаєш зайнятися? – тараторила переповнена ентузіазмом рудоволоса бестія. Вона могла б обманути кого завгодно, але не її. Надто вже холодним виявився погляд смарагдових очей. – Хочеш, я покажу тобі палац?
- Я б з радістю… - ніяково посміхнулася гостя, нервово розтираючи долоні. Ні, вона не хвилювалася! Більше того, вона вже давно скала план своєї поведінки з кожною важливою ланкою у її задумі. Та імператриці про це знати не обов’язково, тим паче, зі слів їхнього шпигуна, Алія не така проста, як здається. Тож діяти потрібно вкрай обережно! – Але, якщо чесно, я дуже стомилася. Дорога була виснажливою, та ще й ці мури довкола… Ми, пустельники, не звикли ховатися від світу. Інколи навіть здається, стіни тиснуть на мене!..
Імператриця здивовано звела брову, проте перечити не стала.
- Тоді, я зайду до тебе завтра, - великодушно погодилася, направляючись до виходу. – Відпочивай!
Двері тихо клацнули, відокремлюючи Захру від незвичного для неї світу.
- Геть! – наказала, навіть не глянувши в бік мовчазних служниць. Ніколи церемонитися! Алія щось задумала, і принцесі краще бути готовою до цього, інакше боятися доведеться уже не батька!..
Люстерко в тонких долонях мигнуло і пішло дрібними брижами, повідомляючи господарці, що з’єднання відбулося.
- Я на місці, - прозвітувала деманійка, вдивляючись у власне викривлене відображення. Наче не на картинку дивиться, а на саму себе, тільки ту, яка захована глибоко всередині, така ж потворна і нестійка.
- Добре! – донеслося з того боку, змушуючи Захру всім тілом здригнутися. – Зв’яжися зі шпигуном, він чекає. Я надіслав йому всі необхідні інструкції, тож не зволікай. Гра починається і ти, моя люба, відіграєш в ній не останню роль!..