20 розділ

Єва

Дакарфат – столиця великого Хамадського королівства, осередок культури, магії та технологій, місце, де понад усе цінуються знання та сила, і навіть не маючи родинних зв’язків чи великих статків можна посісти значне місце серед місцевої еліти. Правда, зазвичай це стосувалося лише самих деманійців. А от простій людині аби чогось досягнути, потрібно було життя покласти на служіння своїм господарям. І навіть тоді, не впевнена, що хоч когось із них помітять під своїми ногами темношкірі велетні.

Чому я так вирішила? Бо за кам’яною стіною розкинулося справжнє казкове місто з височезними будинками, мощеними доріжками і десятками фонтанів з кришталевою, явно питною водою. Від знайомого дзюркотіння у мене засвербіло все тіло. Хотілося, як в дитинстві, кинутися під прохолодні краплі, аби хоч ненадовго відігнати від себе літню спеку. То тут, то там до неба тягнулися широколисті пальми (чи як їх тут називають?), створюючи такий бажаний затінок, а кольорові вітражі відкидали фантастично нереальні кольорові зайчики. І якби не обпікаючі уважні погляди вартових по той бік стіни, я повірила б, що все це сон…

 Але ж ні! Та й кому при здоровому глузді таке прийде в голову? Райське місто і десятки демонів, що поспішають кудись у власних справах, абсолютно не помічаючи дрібних, недолугих на їхньому фоні, людей.

- Не роби так! – прошипів мені на вухо Алл, доки Дайна намагалася зрушити моє остовпіле від шоку тіло з місця. Виявляється, я перегородила шлях і перехожі поки що мовчки, але вже недобрими поглядами посилали нас до бісової матері, як би абсурдно це не звучало.

Пішла! Куди пішла, не питала, але продовжувала швидко перебирати ногами, допоки мої мізки намагалися хоч якось розкласти по полицях усе, що я побачила. І справа навіть не в розкішно вбраних деманійках, котрі пролітали повз нас на пласких, схожих на овальні диски з заглибинами, автомобілях, і не в патрульних, закутих в начищені до блиску лати, що марширували вулицями частіше, аніж над нашими головами пропливали хмари. Справа в повній абсурдності самої ситуації! Доки там, по той бік стіни, люди боролися за ковток води, грабували, вбивали і щодня ризикували власним життя, тут ніхто навіть не підозрював про існування нетрів. Люди для місцевих, неначе мурахи під ногами, всі знають, що вони є, але нікого не цікавить, як вони живуть!..

- Ти чого? – запитала Дайна, коли ми нарешті відійшли подалі від головної вулиці столиці і стало куди як тихіше.

- Намагаюся заново переоцінити власне життя, - усміхнулася, жалкуючи, що взагалі сюди потрапила. Коли я не знала про існування цього боку Дакарфату, було набагато простіше розбиратися зі своїми проблемами.

- У неї шок! – простогнав Алл, в розпачі озираючись. – От бовдур!.. Я так і знав! Знав, що вона ще не готова і все одно тебе послухав! Не варто було її сюди тягнути!..

- Ти не правий!.. – сперечалася дівчина, захищаючи… А кого власне вона захищала? Мене?.. Сумніваюся, що потребувала цього, адже це всього лише крапля з того, про що я ще навіть не здогадуюся. Навколо нас цілий світ! Цілий світ з невідомого і аж ніяк не радісного…

- Годі! – припинила перепалку, беручи себе в руки. – Я в порядку! І… раз ми вже потрапили сюди, давайте проведемо час з користю. Пропоную оглянути все, що нам буде доступно, і можливо нам вдасться вирішити, що будемо робити із залишками мого автомобіля. Раптом його можна переробити у щось більш прибуткове…

Так і зробили. Що сказати? Було цікаво!

Першим ділом Дайна відвела нас на центральний склад, звідки по столиці розходилися товари із нетрів. Навіть Аяз перепродавав свій напівфабрикат сюди і тільки після ретельної перевірки, його перенаправляли до місцевих магазинів.

- Дайно, якими вітрами? – посміхаючись на всі тридцять два, до нас прямував високий худорлявий чоловік. На перший погляд він нічим не відрізнявся від нас, хіба що шкіра темніша. Проте коли незнайомець наблизився, я заледве стрималася, аби не зойкнути.

З-під тонкої сорочки, розхристаної на грудях, виднілися десятки світлих шрамів, що то тут, то там пересікалися, створюючи химерні узори. Верхня губа чоловіка незвично при піднімалася, відкриваючи довші, аніж у людей, гострі ікла, а звичні нігті замінили вугільно-чорні, гострі, наче леза, кігті.

- Попутними, Наїлю, - усміхнулася у відповідь дівчина, потискаючи жилаву руку. – Знайомся, це Аліф і Єва, мої добрі друзі.

Гострий темний погляд, здавалося, зазирнув у самісіньку душу перш, ніж доволі вродливого обличчя торкнулася привітна посмішка.

- Друзі Дайни – мої друзі! Тож, чим можу бути корисний?..

Ну, все! Досить киснути, Єво! Ти не в змозі змінити цей світ, тож берися до роботи, поки випав шанс на мільйон!

- Ми б хотіли… - почав було Алл, та я більше не збиралася ховатися за спинами своїх юних друзів. Як казала раніше, пора братися до діла, якщо хочу добре жити!

- Власне, чи можна нам провести екскурсію по вашому підприємству? – щиро посміхнулася, відкидаючи назад імпровізований капюшон. Ненавиджу, коли моєму обзору щось заважає! – Як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто раз почути…

Наїль здивовано звів брову. Певно ще ніхто й ніколи з таким до чоловіка не звертався.

- Що ж… кхе-кхе! – прочистив горло, змирившись з неминучим, адже відступати я точно не збиралася. – Тоді прошу за мною!..