15 розділ

Єва

Як з’ясувалося, золото в тутешніх краях не така вже й рідкість, проте останню сотню років його більше не видобувають. Чи то шахти замело піском, чи то ріки пересохли, я  не розпитувала, та й відверто кажучи, мені було геть не цікаво! Мене більше хвилював майбутній заробіток, бо знаєте, прожити довге і щасливе життя в халупі без вікон та дверей, то не моє! Так-так, я надто меркантильна, що поробиш?..

Відволіклася! Отже, прихопивши з собою добру половину чесно колись придбаного мною скарбу, Дайна пообіцяла незабаром з нами зв’язатися, як тільки їй вдасться збути прикраси. Як і куди будемо перетягувати мою багатостраждальну автівку, вона ще навіть не думала. Лише натякнула, аби ми з Аллом не сиділи буз діла і спробували налагодити потік сировини, так би мовити…

- А як ви взагалі дізнаєтеся, де саме відкрився портал? – поцікавилася в хлопця, коли ми на світанку вирушили за місто в пошуках «втрачених» речей. – Ну, тобто, ви ж не бродите пустелею в надії що там чи ось там раптом відкриється велетенська просторова діра і виплюне очманілого водія на новенькому порше?.. Чи бродите?..

Від останньої думки мене аж пересмикнуло. Можливо, я справді даремно в усе це влізла?

- Можна і так, - посміхнувся Аліф, крокуючи вздовж височенної кам’яної брили, навіть не захекавшись. А зранку, до речі, вже не менше +30 градусів по Цельсію. – Але навряд чи це буде надто продуктивним…

-  Ну? – підганяла не надто говіркого колегу. – І в чому секрет? Це магія? Знову дістанеш свої чарівні кульки?..

- Ніякого секрету, - знизав плечима хлопець. – Звичайна математика…

- Жартуєш? – отетеріла. Невже за тридцять років мені таки знадобиться шкільна програма?.. Оце так!.. Тетяно Анатоліївно, ви таки не помилялися!..

- На перший погляд, все відбувається хаотично, - продовжив Алл, не помічаючи мого, наче мішком прибитого, виразу обличчя. – Але це не так. За сотні років вдалося таки відмітити одну закономірність: портали завжди відкриваються в одних і тих самих місцях з певною періодичністю. Тобто, маючи попередні дані, ми можемо швидко розрахувати, де наступного разу відкриється прохід.

- Але якщо все настільки просто, - розмірковувала вголос, - тоді чому за нами не плететься ціла вервечка із бажаючих отримати шматок від пирога?

Зупинившись, хлопець швидко поглянув на сонце, тоді розгорнув шматок тканини з дивними гачками-позначками і різко повернув на північ, без жодних роз’яснень своїх дій. Відчуваю себе непотребом!..

- Все просто, - якось безрадісно усміхнувся молодик, лиш на мить перевівши на мене погляд, - вони не вміють рахувати…

- Тобто? – нахмурилася. Щось ти, Єво, сьогодні надто тупиш!

- Освіта для нас – це розкіш…

- Але ж ти розумний! – вигукнула, не замислюючись, наскільки сильно можу образити хлопця. Кажу ж, щось зі мною не те! – Тобто, я маю на увазі…

- Це тому, що мене навчала мати…

Здається, я таки зачепила надто болючу тему…

Через якийсь час Алл знову зупинився, звірився зі своїми записами і задоволено кивнувши, розмістився в тіні невеликої каменюки.

- То он як ти так швидко опинився на місці моєї аварії! – вигукнула, коли до мене таки дійшов сенс усього, що розповідав молодик. Аліф здивовано звів брову. Ще б пак, такою прибитою я ще ніколи себе не відчувала. То магнітні бурі наближаються чи як?..

- З тобою все в порядку? – насупився хлопець, уважніше придивляючись до мого обличчя.

- Сама не знаю, - втерла спітнілого лоба. Дійсно, щось було не так! Тіло раптом стало геть ватяним, а руки і ноги затремтіли. Серце так шалено гепало в грудях, наче збиралося зірватися в галоп і промчати, як мінімум, марафон навколо Дакарфату. – Щось мені дійсно не добре…

Закопавшись в глибини своєї сумки, Алл швидко витяг фляжку з чудодійним напоєм. Прохолодна рідина з різким трав’яним ароматом освіжаючою хвилею пронеслася нутрощами, але бажаного результату так і не відбулося.

Здається, справа не в тілі!.. Мати рідна, у мене панічна атака?..

Не встигла зізнатися другові у виставленому самій собі діагнозі, як неподалік спалахнув яскравий вогник, наче блискавка вдарила. А вже наступної миті повітря в місці спалаху сколихнулося, наче хто камінь кинув в абсолютно прозору воду, завібрувало, готове будь-якої миті виплюнути чергового невдаху.

Ніби заворожена, я повільно підвелася і попленталася до порталу. Серце бахкало не лише в грудях, а й в голові, повністю заглушаючи крики переляканого Аліфа. І чого він так панікує? Адже, якщо я прийшла з того боку, отже зможу повернутися назад, правда? Я чужа цьому світу!.. Я зовсім йому не потрібна… Я відчуваю, що мені тут не місце…

Рука сама потягнулася до прозорої поверхні. Наче у вікні, побачила високі дерева незнайомого парку, велосипедистів, що проїжджали повз, не помічаючи небезпеки, дітей, що неподалік гралися м’ячем, закохану парочку на лаві… Таке звичне земне життя…

Не знаю, як усе трапилося. Я просто спостерігала за рідним мені світом, коли хтось із дітлахів надто сильно штовхнув м’яч. Один невдалий рух і він швидко покотився до порталу, а слідом так само швидко та нестримно бігла усміхнена дівчинка, років п’яти. Серце зупинилося!