14 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Дзвін металу об метал розносився під самісіньке склепіння печери, змушуючи древні сталактити загрозливо вібрувати. Крики поранених і майже звірите гарчання змішалися, заглушаючи накази серена. Навіть імператору вже не вдавалося розібрати, котрі свої, а котрі чужі.  Хаос охопив печеру!

Серце гучно калатало в грудях, доки він вкотре відбивав напад одного із ворогів. Навіть  без тривалих тренувань, тіло слухалося його так само добре, як і десяток років тому, коли молодий Аласкар розважався з друзями, навіть не мріючи про престол. Хто ж знав, що батько так рано відійде до Предків, залишивши його рятувати власну імперію?

- Імператоре, це пустельники! – виринув з темряви закривавлений Імран, водночас відбиваючи напад ворога.

- Ти впевнений? – не відволікаючись від сутички, перепитав повелитель. Вбивство посланця ще можна було якось списати на образу, але замах на монарха, це вже пряме оголошення війни! Не можна було помилятися. Ніяк не можна!

- Впевнений! – відгукнувся серен, притиснувшись спиною до спини Аласкара. Їх оточили, і тепер молодий командир став його очима і руками. – Вони перевдягнулися, але на їхніх мечах залишилося клеймо пустельників! Це війна!..

- Тільки якщо ми дозволимо їм перемогти! – гаркнув імператор, відштовхуючи від себе нападника. – На землю!..

Всі деманійці народжуються з крихтою магії у серці. Це те, що дозволяє їм вижити в дитинстві. Те, що змушує їхні тіла рухатися та рости. Те, що допомагає їм продовжувати свій рід. Без магії вони б уже давно зникли з цієї планети…

Вогонь, вода, повітря і земля. Великі Предки досконало володіли кожною з цих стихій. Та минули сотні років і те, що раніше міг створити навіть малюк, стало під силу лиш одиницям. Магія покидає їхні тіла так само невпинно, як і піски поглинають колись багаті та родючі землі…

Аласкар був одним із тих, кому пощастило народитися не лише з сильною іскрою всередині, а й єдиним, хто зміг підкорити всі чотири стихії. Сила наповнювала його тіло, дозволяючи бачити більше, чути краще, відчувати повніше… Він жив повноцінним життям, доки його народ повільно догорав, безсилий будь що змінити…

Магія вирвалася з його тіла вогняним вихором, випалюючи все на своєму шляху. Наче голодний звір, полум’я вгризалося в тіла ворогів, заповзало в розкриті від жаху горлянки, висмоктуючи з них останній крик. Мить! Одна безкінечна мить і все стихло. Лиш земля стугоніла під його ногами, поглинаючи випущену на волю силу…

- Всі живі? – видихнув імператор, опускаючись просто на закривавлену землю.

- Так!.. Так!.. – відзивалися то тут, то там його тураї.

- Зберіть усі тіла у віддаленому кутку, - прийнявся роздавати накази трохи ошелешений Імран. – Їх необхідно знищити, аби не приманювати до тунелів ще більше монстрів…Ддобре змийте з каменів усю кров. І щоб більше ніякої магії! Не вистачало, аби ще якась нечисть рознюхала… Імператоре, ви цілі?

- Я в нормі, - відмахнувся Аласкар, відчуваючи, як тілом раз по раз пробігає неприємне тремтіння. Велика втрата магії не пройде для нього безслідно! Доведеться якийсь час берегтися більше, аніж зазвичай… - Знайди їхнього ватажка і принеси мені його голову!..

Печеру поглинула мертва тиша. Схоже, такого точно ніхто не очікував.

- Але… навіщо? – невпевнено поцікавився молодик, перш ніж виконати наказ.

- А хіба можна йти в гості до еміра без подарунка?..

Залишок шляху пройшов без будь-яких перешкод. Інколи їм таки зустрічалися дрібні гризуни, та вони зникали раніше, аніж «розвідники» встигали підняти тривогу. Тож, коли попереду показалося світло, а груди наповнило свіже, ще прохолодне повітря, вся команда полегшено видихнула.

Як і очікували, охорони біля виходу не було. Отже проникнення дійсно відбувалося звідси і планувалося заздалегідь.

- Зміна караулу відбудеться з першими променями Арайни, - повідомив серен, розглядаючи сіріючий небосхил. – Зачекаємо їх тут?

- Ні! - скривися монарх, відчуваючи запах свіжої крові. Схоже, тіла його воїнів уже розтягли на шматки аґріфи. – Вирушаємо! Сьогодні до цього тунелю, окрім нас, більше ніхто не ввійде!..

Табір пустельників на кордоні з Хамадським королівством

- Повелителю! – увірвався до шатра наляканий, наче мангура побачив, охоронець. Впавши на коліна, він боявся навіть погляд підвести.

- Кажи! – гаркнув Башар, відштовхуючи рабиню, що досі уміло масажувала його широкі плечі. Ранок почався надто добре, аби зараз хтось зміг його зіпсувати!

- І… Імператор Аласкар прибув… - белькотів майбутній мрець.

- Куди прибув? – звів брову велетень. – Невже таки скористався своїми диво-човнами і чекає мене на кордоні, наче ручний крабер на шмат м’яса?..

- Н-ні… - струснув головою охоронець. – Він тут! Перед шатром! Бажаєте прийняти?..

- Що?.. – зірвався з місця Башар, перевертаючи тацю з ласощами та лякаючи усіх присутніх.

- Не радий мене бачити? – пролунало спокійне від входу. – Шкода! А я до тебе не з порожніми руками!..