13 розділ

Аласкар, імператор Хамадського королівства

Катакомби – залишки древніх шахт з’єднаних з природніми печерами, тисячі фарсах заплутаних тунелів, що не рідко закінчуються глухими кутами або ж навіть підземними урвищами. Скільки сміливців загубили свої життя в тамтешніх переходах?.. Скільки зникли безвісти, так і не залишивши рідним шансу попрощатися?.. Тож не дивно, що дід теперішнього імператора суворо заборонив будь-кому пхати туди свого носа, навіть деманійцям.

Проте, коли це для безмозких людей повеління імператора було абсолютним і беззаперечним? Вони й далі продовжували шастати туди-сюди, приманюючи до міста дрібних хижаків. Тому, зрештою входи до древніх тунелів, що розкидані по всій столиці, замурували, залишивши лише декілька, та й ті добре охоронялися…

- Імператоре! – вклонився хадір, з неприкритою тривогою проводжаючи Аласкара до оповитого темрявою безкінечного тунелю. – Будьте обережні!

- Буду! – кивнув деманієць, запалюючи на долоні яскравий, проте холодний блакитний вогник, що наче дивне марево, злетів у повітря і повільно попрямував вглиб тунелю. – Довіряю столицю тобі, Ганем! Сподіваюся, ти мене не розчаруєш!..

Від крижаного погляду  хадіра пробрало до самих кісток.

- Довіртеся мені, - знову вклонився, не в змозі витримати натиску імператора. Не дарма оракул передрікала йому велике майбутнє!..

Більше затримуватися не стали. Один за одним елітна двадцятка воїнів крокувала вперед, занурюючись в суцільну темряву. Гладкі, відшліфовані руками умільців та часом стіни відбивали швидкі кроки, розганяючи тунелями відлуння та наповнюючи їх довгоочікуваним життям. Важке затхле повітря наповнювало груди, змушуючи деманійців задихатися від надмірної вологи та пересмикувати широкими плечима від крижаного холоду, що прошивав тіло наскрізь. Десь там, в глибинах цього лабіринту ховаються десятки, сотні монстрів, готових будь-якої миті встромити  гострі зуби в ще тепле м’ясо непроханих гостей, варто лишень відволіктися…

Йшли мовчки, не витрачаючи часу на балачки. До світанку необхідно було будь-що дістатися до кордону, адже хто знає, що замислив емір. Цей зарозумілий, самовпевнений дурень здатен втопити в крові не лише його воїнів, а й усю імперію!

- Увага! – вирвав із роздумів голос серена.

Мить і тураї оточили імператора щільним кільцем, готові відбивати будь-який напад. Довкола запанувала мертва тиша, лише пара розвідників беззвучно вирушила на зустріч небезпеці.

«Скільки вони пройшли? – міркував Аласкар, судомно втягуючи сповнене сотень ароматів повітря. - Невже ворог підкрався настільки близько? Невже серед його підданих є зрадник?..»

Здалеку почулося гучне шипіння, чийсь крик і жалібне скавчання пораненого звіра.

- Аґріф… - видихнув серен, ховаючи за пояс зброю. – Можемо вирушати!

- Якщо ми зупинятимемося щоразу, як на шляху траплятимуться дрібні перепони, - хмикнув імператор, - тоді не варто було й виходити!

- Вибачте, - покірно схилив голову Імран, хоча в очах так і палахкотіло бажання посперечатися, - але ваша безпека для мене понад усе!

Заперечувати не став, зрештою, це його робота. Проте задля попередження подібних ситуацій, деманієць вправно випустив у далечінь декілька «розвідників», магічних куль, що скануватимуть територію і попереджатимуть його про наявність усього живого в радіусі до десяти ашл (1 ашл – 60м).

- Так буде швидше!.. – гаркнув, ігноруючи невдоволений погляд серена.

Час в підземеллі наче зупинився, і лише ломота в м’язах приводила до тями, не дозволяючи нікому розслабитися. Надто оманливою була ця тиша!

- Імператоре! – виник поруч Імран, змушуючи Аласкара напружитися. – Згідно карти, попереду є відгалуження з прісною водоймою посеред печери. Було б добре зупинитися на деякий час, аби відпочити і з новими силами рушити далі. Якщо ви не заперечуєте, я проведу нас туди!..

 - Добре! – погодився деманієць, перехоплюючи управління над «розвідниками» та скеровуючи їх у потрібному напрямку. Сьогодні вони його очі і його вуха!

А ще за якийсь час команда дійсно потрапила до доволі просторої печери, посеред якої виблискувало в світлі магічних вогнів глибоке підземне озеро. Темною плямою воно розтікалося під ногами, наче рідкий метал, спокушаючи, заворожуючи випадкових подорожніх, змушуючи їх заглянути у свої глибини: «раптом там дійсно ховається невідоме?..»

«Розвідники» прозорими кульками розлетілися над озером, доки Аласкар, наче звичайний турай, влаштовувався на холодному камінні. Всього декілька хвилин відпочинку і знову вперед. Доки Арайна зійде над небосхилом і зігріє безкраї піски, він повинен прибути на місце! Інакше доведеться воювати, а війна з пустельниками - надто непередбачувана справа…

«Лусь!» - рознеслося гучне над озером. «Дзінь-дзілінь!» - пронизало голову. Спрацював сигнал «розвідника», змушуючи всіх присутніх насторожено змовкнути… Нічого! Лиш тихе «кап-кап» зі стелі…

- Можливо, це крабери?.. – пробелькотів один із тураїв,  напружено вдивляючись у темні кутки.

- Можливо… - погодився Імран, тим не менш, не відпускаючи зброї.

- Щось тут не те, - заперечив імператор, підводячись. А наступної миті вода в озері сколихнулася, спінилася, випускаючи зі своїх обіймів десяток велетнів в бойових обладунках.