10 розділ

Єва

Знову зустрітися з Дайною домовилися через декілька годин біля виїзду з міста. Проведемо її до автомобіля і вже на місці розберемося, як діяти далі. Про те, що Аяз пхатиме нам палки в колеса, я навіть не сумнівалася, але що підстава наздожене нас настільки швидко, не сподівалася.

Біля халупки, інакше я цю кімнатку з окремим входом і дахом над головою назвати не можу, на мене вже чекали місцеві аналоги поліцейських. Ні, поважати закон я навчила себе з малечку, хоча всі обставини були проти цього, але й безмовною вівцею іти на заклання не збиралася! Тож, коли біля самих дверей нас перестріли двоє дебелих бородатих мужиків, чисто на автопілоті прийняла «бойову» стійку.

- Нам потрібна Єва! – прогарчав один із охоронців порядку, заледве не бризкаючи мені в обличчя слиною. – Це ти?

- А ви тут ще когось бачите схожого на жінку? – запитала, іронічно звівши брову. Так-так, нариваюся! Але ж у мене стрес!

- У нас наказ привести тебе до саіда Расула, негайно! – буркнув інший, змірявши мене холодним поглядом. Певно не сподобалися мої обчикрижені по коліна джинси. Знаю, якби могла, обрізала б їх куди-як вище, але ж тут не прийнято. А мені спекотно!..

- А це хто? – майже тихо перепитала в остовпілого від усього, що  тут відбувалося, Аліфа. Пора вмикатися, хлопче, інакше мене загребуть у невідомому напрямку і навіть дозволу не спитають!

- Управитель людської половини Дакарфату, - пролепетав Алл, побілівши, наче несвіжого мерця побачив. – Посередник між нами та деманійцями…

Он воно як!.. Що ж, добре! Він-то мені й потрібен!

- Ведіть! – розпливлася повною ентузіазму посмішкою.

Зволікати не стали!

Насправді мені страшенно хотілося відпочити. Ноги налилися, наче хто свинцю в кросівки підкинув, і страшенно свербіли. Сорочка прилипла до тіла, а в голові ритмічно бамкали дзвони впереміш з ображеним на весь світ шлунком. От тільки його рулад мені зараз не вистачало!

Під пильним конвоєм нас із Аллом привели до триповерхового, побудованого з білого ракушняка і ретельно відшліфованого будинку. Одразу видно, тут живе не остання людина в столиці! Східці гранітні, а двері в будинок, що само по собі новинка, вирізані з одного величезного шматка дерева. Фиркнула!.. «Транжира!»

Всередині все виявилося більш лаконічним, аніж я розраховувала. Колони підпирали високі стелі, у горщиках височіли пальми, а замість стін то тут, то там коливалися шматки вибіленого полотна, створюючи ефект легкості,  розслабленості та ледарства. Тут явно не люблять важко працювати!

Саід Расул відшукався біля одного з вікон на другому поверсі, що виходило просто на місто. Високий худорлявий чоловік середнього віку, загорнутий в довгий білий халат до самих п’ят. Голову прикрашав величезний тюрбан. Як тільки шия витримувала такий вантаж? А з-під подолу виглядали звичні мені сандалі. Отак і не скажеш, що перед нами стоїть один із найбагатших людей столиці, якщо не найбагатший.

Як тільки ми зупинилися, Аліф низько вклонився, водночас смикаючи мене за рукав. Він що, хоче аби я кланялася цьому… саіду? Хм… Нехай буде так! Зрештою, у мене до нього ще є справа, і зіпсований настрій нам не допоможе ніяк.

Вклонилася! Аж спина хруснула! На радість нам обом, мені і поясниці, якщо що, вже за мить Расул велично махнув рукою, дозволяючи нам випростатися.

- То це ти та щасливиця, що прибула із Загублених земель? – прогундосив місцевий начальник. Так і знала, що це робота Аяза!

- Чутки швидко розповзаються, - приязно посміхнулася, не відводячи погляду від темних очей супротивника. А в нас тут не просто розмова відбувалася, справжня  дуель! І хто переможе, той і залишиться на вершині п’єдесталу.

- У цьому місті ніщо не відбувається без мого відома! – притиснув мене до підлоги своєю самовпевненістю саід. – Чому ти не прийшла до мене перш, ніж влаштовувати тут скандали?

- Розгубилася! – випалила те, що завжди діє на чоловіків при владі. – Коли мене напівмертву та перелякану викинуло на берег Чорного океану, я взагалі мало що пам’ятала. Навіть не знаю, хто допоміг дістатися столиці. Але якби не вони, впевнена, до сьогодні я б не дожила!

- Отже, - вибрав основне з мого монологу чоловік, - ти не пам’ятаєш, як потрапила на материк?

- Майже нічого, - знизала плечима, скорчивши нещасну міну. – Тільки страшне завивання, високі хвилі і чийсь крик… Тепер думаю, можливо навіть мій власний…

«Не вірить!» - зрозуміла, коли Расул задумливо хмикнув і пошаркав сандалями по підлозі, обходячи нас по колу.

- А як ти жила там, у Загублених землях?.. І чому вирішила покинути ті місця? – очі-щілинки пронизали мене наскрізь. Ой-ой! Не на ту напав!

Схлипнула, пустивши одиноку, але таку натуральну сльозу.

- Насправді, все трапилося випадково, - вигадувати на ходу не доводилося. Я давно продумала все, що говоритиму, аби мені повірили. Залишається лише сподіватися, що Алл не підведе! – Батько хотів віддати мене заміж за Лакмана, нашого сусіда, а я відмовилася… Ви хоч знаєте, який він? Товстий бовдур, котрий сам навіть штани натягнути не здатен! Гарно говорити не вміє, подарунків не дарує, а коли їсть, слина летить на цілий лікоть вперед! Хіба такий чоловік вартий мене? Погляньте, хіба це тіло може належати комусь схожому на Лакмана?