8 розділ

Єва

Прокинулася пізно! Сонце вже високо піднялося над горизонтом і добряче нагріло повітря в невеличкому приміщенні. Солодко потягнулася, оглядаючись. Господаря «пентхаусу» ніде не було видно, зате на імпровізованому столику мене чекала склянка… молока, навіть знати не хочу, де Аліф його дістав, і шматок черствого пляцка. Чудово, з таким багатим раціоном я нарешті зможу досягнути ідеальних форм висушеної тараньки!..

Жарти жартами, та коли очікування затягнулося на декілька годин, мене почало злегка трусити! Хтозна, яким боком нам ще вилізе моя вчорашня витівка…

- Ти де був?.. – накинулася на хлопця як тільки він переступив поріг. – Ти хоч уявляєш, що я встигла тут собі надумати?.. Смерті моєї хочеш?..

Лупаючи на мене круглими від здивування очима, Аллу ніяк не вдавалося второпати, що ж все ж таки могло трапитися з цією ненормальною переселенкою, тобто зі мною.

- Я й не подумав, що ти хвилюватимешся… - проблеяло це дебеле дитинча.

- Не думав він, - бубоніла, потроху заспокоюючись. – А про що ти думав? Хіба не розумієш, якщо з тобою щось трапиться, я допомогти не зможу…Я ж тут поки що ніхто… Як сліпе кошеня, нічого не бачу і не знаю… Де шукати? Куди йти?.. Не думав він…

Напруга відчутною хвилею стікала з мого тіла, повертаючи ясність думкам та легкість рухам. Зрозумівши в чому справа, Алл просто мовчки підійшов та міцно-міцно обійняв. Ну, от і добре! Тепер можна й про інше подумати!..

- Я знайшов нам майстра… - пробурмотів хлопець кудись мені в маківку.

- І?

- Думаю, тобі сподобається! – не бачила, відчула, як задоволена посмішка розповзається вродливим обличчям.

- Тоді, чого чекаємо? – вигукнула, відсторонюючись. – Час не резиновий, пора братися до роботи!..

Прихопивши свою «маленьку» жіночу сумочку з усіляким барахлом, не знаю, навіщо вона мені, але точно треба, ми швидко петляли заплутаними вуличками міста. Однакові будиночки, зліплені з піщаника та глини тулилися одне до одного настільки тісно, що створювали відчуття, наче ми в лабіринті без кінця і краю. Раніше це викликало у мене роздратування та злість на цих загадкових деманійців. Проте зараз, оминаючи ділянки обпікаюче гарячої бруківки, щиро раділа можливості сховатися хоч в якомусь затінку.

Геть втративши просторове відчуття та заблукавши настільки, що навіть з навігатором навряд чи змогла б відшукати дорогу назад, ми таки дісталися до доволі великого, незвично розкішного будинку. Я навіть рота роззявила від несподіванки. Ще б пак, таке архітектурне чудо серед однотипних сірих нетрів!

Двоповерховий «палац» з трьома завитими по спіралі вежами, вузькі високі вікна з вітражами, а вхід стереже парочка кам’яних монстрів розміром з дорослу людину.

- Нічого собі! – вигукнула захоплено, заледве не облизуючи кожен вигин на тулубі скрученої у спіраль велетенської тисячоніжки, що підпирала одну із веж. – Ніби в казку потрапила! Якщо це і є твій майстер, то я беру його з руками і з ногами!..

- Не зовсім, - посміхнувся хлопець, відчиняючи абсолютно непомітну серед цієї краси хвіртку. Якимось дивним чином вона повністю приховувала від сторонніх осей вхід у внутрішній двір казкового палацу. – Це робота її батька…

- ЇЇ? – вихватила із розмови найголовніше, зацікавлено звівши брову. – Оце так! Отже, і в цьому світі існують незалежні та сильні жінки…

Скривившись, наче я ляпнула повну нісенітницю, Алл все ж відповів:

- Не зовсім, - винувато відвів погляд. З чого б це? – Це скоріше виняток із правила, аніж закономірність…

Потисла плечима і продовжила розглядатися. Байдуже, що інші бачать у цій жінці! Якщо в неї хоч на третину стільки ж таланту, скільки в її батька, я піду на все, аби отримати її в партнери!

Завернувши за ріг, ми швидко опинилися в широкому, закладеному величезними брилами необробленого каменю, подвір’ї. З гаража, що знаходився просто під будинком, доносилося рівномірне бумкання чимось важким по металу. Сподіваюся, ця пустельна Артеміда  там не зброю для полювання на монстрів виготовляє! А то, не приведи Боже, ще приб’є мене, як побачить!

- Готова? – веселився молодик, помітивши сумнів на моєму обличчі. Ото вже спостережливий!

Нічого не відповіла, просто рушила вперед. По-перше, на вулиці надто спекотно, а по-друге, звичайну людську цікавість ще ніхто не відміняв!

Це було… дивно… Наче потрапила на СТО. Гора різнокаліберної резини в кутку прикрита кількома геть побитими капотами, під ногами валяється пара бамперів, а неподалік на стелажах рівнесенькими рядочками розкладені деталі від авто, зламані кухонні прилади, парасолі і навіть декілька старих жіночих сумок не найкращої якості. Оце так колекція! Цікаво, це вона сама все відшукала чи, можливо, викупила у місцевих ловців порталів*?

- Агов! – вирвав із роздумів голос Аліфа. Я аж підскочила від несподіванки!

- Та щоб тебе!.. – пробурмотіла, полегшено видихаючи.

- Дайно, ти вдома? – оминаючи стелажі, Алл вправно пробирався на стук молотка. Мовчки прослідувала за ним. – Он ти де! Чого не обзиваєшся?

- Що?..

Біля величезної печі, в котрій палахкотіло справжнє полум’я, заперезавшись, наче в кокон, в довгий шкіряний фартух та в товстих шкіряних рукавицях, стояла тендітна молода дівчина. Обличчя приховувала тканинна пов’язка, а темне волосся туго стягувала на потилиці брудна від сажі косинка. Надії мої не справдилися, бо в одній руці вона тримала кліщі з розпеченим до червоного лезом, а в іншій – величезний молот. І як тільки сили на таке вистачає? Замість наковальні Дайні слугував плоский чорний камінь, що весь аж переливався всіма кольорами веселки від кількості різнобарвних кристалів в його стінках. Краса!..