7 розділ

Єва

- Це було, звичайно, неймовірно, - зіскочив з автівки Аліф, коли ми раптом зупинилися десь посеред пустелі, - але… ти збожеволіла?..

Отетеріло поглянула на розлюченого молодика. Вилиці напружені, пальці нервово смикають волосся, а в очах палахкотить злість впереміш із переляком. Бідний! То це через мене його так ламає?

- Аяз нізащо не пробачить мені сьогоднішньої витівки! – походжаючи туди-сюди, продовжував панікувати хлопчина. – Він давно вже на мене зуб точить, та все стримувався…

- Ви, здається, родичі? – поцікавилася обережно. А що? Треба ж якось витягувати цього переполоханого горобця з його коробки?

Завмерши, наче привида побачив, Алл якийсь час просто тупо на мене витріщався, і  лише за хвилину, важко видихнувши, таки прийшов до тями.

- Чого я дивуюся? - пробурмотів сам до себе. – Вона ж не з цього світу…

Закотила очі! Здається,  буде важче, аніж сподівалася…

- Дійсно, - посміхнулася, виповзаючи із задушливого салону під обпікаючі промені тутешнього сонця, - чого дивуватися?.. То як щодо мого запитання?

Пропихтівши щось собі під ніс, молодик простягнув мені свою чудодійну фляжку. Оце вже інше діло!

- Аяз рідний брат моєї матері, - прослідкувавши за сонцем, відповів Алл. – Але, якщо ти помітила, відносини  між нами далеко не родинні…

- Мати пішла з дому? – здається, я починаю розбиратися у цій сімейній драмі.

- Здогадалася? – сумно усміхнувся хлопець, аж серце йойкнуло. Впізнаю цей погляд! Наче в дзеркало дивлюся… - Мати ніколи не розповідала подробиць, тож все, що я знаю: вони із батьком кохали одне одного. Думаю, вона жодного разу не пожалкувала про свій вибір… тож…

Час перевалив за полудень, перетворюючи наші тіні на довгі химерні картинки.

- Чому він не забрав тебе після смерті батьків? – розумію, тема не найприємніша для спілкування, але це як із пластирем, краще відірвати одним ривком і одразу.

- Не хотів звалювати на себе чужий тягар? – знизав плечима хлопець, втративши будь-який інтерес до розмови. – Та й яка тепер різниця? Досить заговорювати мені зуби! Викладай, що задумала!

«Розкусив!» - посміхнулася сама до себе, відчуваючи, що тепер уже не зможу просто покинути цього юнака! Що ж, доведеться добряче попрацювати!..

- Вечоріє! – відгукнулася, забираючись в автівку. – Пора звідси забиратися, доки не прокинулися монстри!..

Сонце висіло над обрієм, розфарбовуючи піски в усі відтінки помаранчевого, доки «корабель пустелі» на повному ходу ніс нас у бік міста. Вітер свистів у вухах, а мені раз по раз вчуватися моторошні завивання невидимих чудовиськ. Коханий, якби ти тільки знав, куди мене занесло!..

У ворота заїжджати не стали, припаркувалися неподалік від міського муру. Розібравши свою конструкцію, Алл закинув на плече сумку і почимчикував у бік брами.

- Ти не боїшся її отак залишати?.. – наздогнала молодика.

- Аура, пам’ятаєш? – посміхнувся він, наче ще декілька годин назад я не влаштовувала показового виступу посеред базару. Хм! Він швидко перегорає! Це добре…

- Точно…

Прохолодний вітер подув у спину, підганяючи до відчиненої брами. Дивно, але я жодного разу не бачила тут вартових. Невже вони не бояться нападу чудовиськ?

- То що тепер робитимемо? – запитав Алл, коли ми повернулися додому. - Сподіваюся, план дійсно є, бо інакше доведеться піти на каменоломні, аби пережити посушливий сезон, або ж почати красти… Останнє не такий уже й поганий варіант…

- Плану немає, - випалила, як є. Не хочу починати нашу співпрацю з брехні!.. – Але є ідея! І для її втілення, мені буде потрібна твоя допомога. Та спочатку… скажи, що в нас є, чим повечеряти! Я помираю від голоду…

- О! Вибач! – схаменувся господар будинку, вправно розпалюючи багаття. – Незабаром все буде! А ти поки піди вмийся…

Двічі просити мене не треба!

Після мильно-рильних процедур на мене чекала густа каша, на смак, як земна ячмінка, і шматок пляцка. Байдуже! Я така голодна, що готова навіть вовка з’їсти, якби він мені під руку потрапив!

А після вечері, коли тіло наповнилося ситістю і кожна його клітинка благала про відпочинок, сонно потираючи очі, таки відповіла на німе запитання свого нового партнера:

- Нам потрібна допомога… - пробурмотіла, влаштовуючись на ніч. – І бажано, щоб він також був трішки не сповна розуму, як і ми…

 Що я казала далі, не пам’ятаю. Сон повністю поглинув мою свідомість. Сподіваюся лише, що не надто налякала бідолашного парубка!

Палац Тіньового володаря

- Вам не слід було так поводитися з ним, - холодно промовив татуйований велетень, доки його господар вправно розкладав всі свої прикраси по шовкових подушечках.

- Нічого з ним не трапиться! – відмахнувся Аяз, замикаючи шухляду зі скарбом. – Інколи корисно опинитися сам на сам зі своїми проблемами! Можливо тоді у нього нарешті з’явиться бажання повернутися до сім’ї і жити за нашими правилами.