4 розділ

Єва

Як тільки сонце спустилося ближче до обрію, наче марево, перед нашими очима повстало місто. Оточене кам’яним муром, воно всіма силами намагалося захиститися від підступаючих пісків та пронизливого вітру. Там, далеко, високі білі шпилі тягнулися до самісінького неба, повністю відмежовуючись від жовто-бурих нетрів. Невеличкі криві будиночки, виліплені не інакше, як невмілою дитячою рукою, тулилися один до одного, наче п’яні друзі. І, здавалося, варто лиш одному такому впасти, завалиться вся дивакувата конструкція.

Не знаю, що відчувала в той момент. Сказати, що у мене був шок, мало, але й сюрпризом така ситуація не стала. Адже і в моєму світі вистачає місця бідності та несправедливості. Ніби звикла, проте байдужою залишатися ніяк не вдається…

Професійно лавіруючи поміж перехожих, звичайних людей у довгих сіро-бурих, коричневих чи просто брудних халатах, з тюрбанами на головах (що дивно, жінок майже не було видно), Аліф привів мене до невеличкого будиночку чи то сараю, незрозуміло… Глиняні стіни, підлога і навіть стеля. Крихітне віконце. На підлозі циновка з очерету, під дальньою стіною стара скриня з іржавим замком, а посеред кімнати місце для вогнища. «Оце й усе?» - шоковано пропищав мозок, відмовляючись сприймати побачене. Культурний шок дитини двадцять першого століття!

Скинувши все наше «багатство» в кутку, молодик вправно відчинив скриню і вийняв звідти невеличкий згорток.

- Ось, тримай! – простягнув мені шматок черствого коржика. – Сьогодні переб’ємося цим, а завтра я щось придумаю…

- Ти жартуєш? – перепитала з глибокою впевненістю, що зараз він розсміється і скаже, що весь цей час просто знущався над бідною переселенкою з іншого світу.

- Ти про що? – здивувався Ал, вгризаючись міцними зубами в тверду, наче камінь, субстанцію. Не жартує!

Живіт обізвався голосною руладою, тож вирішила не скаржитися і мовчки хрумкотіти сухарем. Сподіваюся лиш, що спечений він із зерна, а не з перемелених сушених скорпіонів!

- Ти хотіла поговорити, - обізвався мій новий знайомий, коли його «вечеря» закінчилася. – Запитуй! Я все тобі розповім.

Скривилася. Коржик дивним чином втамував голод і не на довго заспокоїв сварливий шлунок, кожен м’яз в тілі болів так, наче я волочила за собою не пару пакетів, а цілу машину, тож сил на розмови абсолютно не зосталося.

- Знаєш, Аліфе, - прокрехтіла, вмощуючись на дбайливо постеленій для мене циновці, - я сьогодні занадто втомилася, аби ще хоч щось сприймати адекватно. Тож… давай поговоримо про все завтра!..

- Добре, - погодився хлопчина, дивно на мене поглянувши. Та я вже не зважала. Як тільки голова торкнулася згорнутої в клубок куртки, що тепер схоже слугуватиме мені подушкою, свідомість вирішила полишити це тіло. От і добре! Сподіваюся, хоч у вісні мене ніхто не вбиватиме!

Прокинулася щасливою, рівно до того моменту, як зрозуміла, де я! Перед очима все ще стояла привітна посмішка Макса, а на вустах відчувався присмак його останнього поцілунку. Серце боляче стислося! Кажуть, з часом все забувається… Що ж, певно, мій час ще не настав!..

- Доброго ранку, соню! – вирвав із думок життєрадісний голос Ала. Доки я спала, молодик встиг десь роздобути свіжих фруктів і шматок ще теплого хліба. А в невеличкому казані, просто посеред кімнати, розмірено булькала якась густа жижа. – Ти якраз вчасно! Зараз будемо снідати, а потім підемо за твоєю машиною…

- Це якщо вона ще там… - буркнула, розтираючи обличчя долонями. – Де тут можна вмитися?

- На вулиці, - посміхнувся Аліф. І звідки у нього стільки енергії? Аж заздрісно! – Повернеш ліворуч, а далі розберешся!

І дійсно! В тіні, між будинками, сховалася велика бочка, наповнена водою. Не  впевнена, що вона свіжа… Що ж, не смердить, і на тому спасибі! Привести себе до ладу виявилося складно, проте можливо. Тож, коли повернулася до будинку, настрій значно покращився!

- То що будемо робити, якщо автівку вкрали? – запитала, приймаючи від знайомого миску дивної каші і шмат хліба. Їсти потрібно було прямо так, зачерпуючи кашу хлібом. Цікаво, у них тут дерево настільки дороге, чи просто ніхто досі не вигадав ложки?

- Не вкрали! – впевнено заявив місцевий абориген. – На ній твій відбиток, тож доки ти жива, ніхто не зможе її поцупити.

- Який іще відбиток? – нахмурилася, виловлюючи з розмови головне. Тобто, ложки у них немає, зате мої відбитки кожен другий може побачити? Дивний світ!

- Відбиток твоєї аури! – добив Ал. Я аж вдавилася від несподіванки.

- Кхе-кхе!.. Ти так не жартуй! – відкашлявшись, попередила. – У мене, знаєш, психіка під таке не заточена!

Хлопець здивовано почесав потилицю.

- А у вас, значить, ауру не читають? – поцікавився він. – Тоді як ви знаходите свої речі?

 - Запам’ятовуємо, де їх поклали! – буркнула, відкладаючи посуд. – Ходімо вже! По дорозі все розкажеш. Не хочу знову весь день смажитися в цьому пеклі!..

- Ти про що? – насупився Аліф, та я лише відмахнулася. Відчуваю, тут буде дуже весело!

Аласкар, імператор Хамадського королівства