3 розділ

Єва

- А твої батьки не будуть проти, якщо ти приведеш до свого дому прибульця? – поцікавилася, чимчикуючи позаду Аліфа.

Хлопець хоч і виглядав худорлявим, та виявилося, сили йому не займати. Зваливши собі на спину все, що можна булло забрати із автомобіля, навіть запаску, мій новий знайомий вперто просувався вперед по розпеченому піску. Сонце все ще трималося високо і через підошву далеко не дешевих кросівок добряче обпікало стопи. Скронями котився піт, в очах раз по раз темніло, а голова знову боліла та паморочилася. Не рятувала навіть сорочка, намотана замість тюрбана.  Здавалося, ще мить і я просто розтану, а йому хоч би що!

- Ні! – не обертаючись, відповів молодик. Не встигла зрадіти, як він додав: - Я сирота…

Серце боляче стислося! Знаю, як воно, втрачати рідних. І справа не лише у Максові. По той бік світу у мене не залишилося нікого…

- Слухай, а навіщо ми волочимо все це барахло? – спробувала відволікти і його, і себе від гнітючих думок. – Тут же нічого навіть вкрасти. Якби знала, що потраплю в паралельний вимір, захопила б із собою щось цінніше…

- Це можна продати, - бовкнув хлопець.

- Реально? – пропихтіла, відчуваючи, як ноги починають тремтіти від утоми. Цікаво, скільки ми вже пройшли? По відчуттям, кілометрів п’ять, не менше… - Тоді чому покинули автівку? Хіба не вигідніше було б продати її?

- Вигідніше! – погодився. Мені здається, чи він навіть не захекався? Щасливчик! Ми, діти кам’яних джунглів, геть не пристосовані до таких навантажень. - Завтра заберемо!

Раптом в очах потемніло, а шаленіюче від дикого навантаження серце збилося з ритму. Зупинилася не в змозі йти далі!

- Стій… - прохрипіла пересохлим горлом, падаючи на коліна. – Я більше не можу…

Ал швидко повернувся, перекривши собою обпікаюче сонце. В золотисто-карих очах прослизнула тривога.

- Ти хвора? – з дитячою безпосередністю поцікавився мій новий знайомий.

- Я з міста! – відмахнулася, наче лиш це повинно було б усе йому пояснити. – Забудь! Тобі не зрозуміти!.. Дай краще оте своє зілля, бо я зараз здохну!

Хлопчина швидко зняв з пояса флягу і передав моїм загребущим ручкам. Прохолодний напій, наче еліксир життя, знову наповнював силою напівживе тільце і повертав ясність думкам.

- Кайф! – простогнала, втираючи губи. – Не знаю, що це, але обов’язково візьму рецепт!..

Підвелася, зручніше перехоплюючи сумку та ще кілька пакетів з різними дрібницями, які знайшлися в бардачку. Виявляється, я страшенна нечепура, бо інакше звідки в моїй машині набралося стільки мотлоху?

- А завтра усе це не можна було забрати? – пробурмотіла, слідуючи за жвавим і життєрадісним аборигеном.

- Ні! – відрізав, не збираючись продовжувати. Та, певно, відчувши на собі мій пронизливий погляд, все ж пояснив. – Дрібні речі не зберігають відбитків, їх могли б украсти…

- Та невже? – схоже, мого сарказму не зрозуміли. – Це лахміття злодії могли б вкрасти, зате автомобіль, який свого часу коштував мені шалених грошей, залишать на місці! Щось тут не сходиться, як думаєш?.. Ал!..

Різко зупинившись, Аліф поглянув на мене зовсім іншим, дорослим поглядом. Склалося враження, наче він не лише заново оцінював мене, уже не як легку здобич, а швидше як свого конкурента, прораховуючи при цьому усі можливі варіанти розвитку подій. На тобі! А хлопець далеко не такий простий, як здалося спочатку!

- Добре! – нарешті розірвав напружену тишу. – Я розкажу. Тільки не тут! Скоро почне сутеніти і пустеля стане надто небезпечною для людей, тож краще не відставай. І… Єво, якщо не бажаєш неприємностей, постарайся нічому не дивуватися!..

Зізнатися чесно, останнє напружило найбільше. Я не дурепа і прекрасно розумію, що ця реальність відрізнятиметься він нашої, але аж ніяк не очікувала, що настільки!..

Дакарфат, ніч перед відкриттям порталу

- Щось трапилося? – до широкої оголеної спини притислося гаряче тіло найвродливішої деманійки Хамадського королівства. Гострі кігтики ніжно пробіглися литими м’язами. – Ти не спиш…

Гарячий вітер з пустелі розтріпав довге чорне волосся, доносячи до слуху шелест піску під довгими гнучкими тілами мангурів, що прочісують свої території у пошуках здобичі. З іншого краю раз по раз долинало пронизливе виття лівійського аґріфа, здатного одним ударом могутньої лапи зламати хребет найсильнішого воїна.  Доки місто спало, оповите густими сутінками, пустеля прокидалася…

- Незабаром зовсім поруч відкриється портал, - скривився, відчуваючи на язиці гіркий присмак тривоги.

Огорнувши коханого руками, наче намагаючись відгородити від усього світу, притислася до його спини.

- Вони завше відкриваються, - прошепотіла, вкриваючи легкими поцілунками кожен сантиметр сильного тіла.

- Ти знаєш, про що я! – роздратовано гаркнув деманієць, струшуючи з себе гарячі долоні.

Ображено хмикнувши, красуня обперлася сідницями на перила широкої тераси, підставляючи своє ідеальне смагляве тіло під промені Близнюків. Холодне світло нічних володарів неба огортало оксамитову шкіру, наче серпанком, спокусливо підкреслюючи кожен вигин.