2 розділ

Єва

- Якщо я померла, то по той бік не набагато краще, аніж в реальності… - пробурмотіла, хапаючись за хвору голову. У вухах досі пищало, а очі не бажали відкриватися. Все тіло ломило від страшенного болю, і в роті яскраво відчувався присмак крові. Хоч би усі зуби були на місці! Послуги стоматолога надто дорогі для безробітної…

- Ого! – почувся збоку здивований голос. – У нас тут ще й подаруночок на додачу! Круто!

Очі таки відкрилися, аби подивитися на цього життєрадісного нахабу, що намагався невдало жартувати, замість того, аби нарешті викликати швидку. Оглянулася! Не все так погано, руки-ноги цілі, ребра, наче, також. Машина розбита в мотлох, та це дурня! Все одно збиралася продавати…

А от те, що я побачила за потрісканим склом, не аби як здивувало!

- Де я? – прохрипіла пересохлим горлом, сфокусувавши погляд на усміхненому худорлявому обличчі з пружинками-кучериками на лахматій голові.

- На околиці Дакарфату, столиці Хамадського королівства! – шокував молодик, розглядаючи мене, наче якусь дивовижу.

- Це жарт такий? – смикнула за ручку, аби відчинити двері. Не піддалися! – Знаєш, мені зараз не до сміху…

- Ніяких жартів, - продовжував веселитися незнайомець. – Не знаю, звідки ти прибула, та якщо оглянешся, то повіриш мені!

- Звідки прибула? – нахмурилася, штовхнувши плечем дверцята, які нарешті зі скреготом відчинилися. – З Місяця, звідки ж іще?

Бовкнула і виповзла з автомобіля. А коли нарешті відновила рівновагу, заледве знову не втратила свідомість. На кілометри довкола мене була… пустеля! Велетенські дюни, з яких подекуди виглядали червоні кам’яні брили. В одну з таких брил я вдало припаркувала свою машину.

- Судячи з усього, я не померла, а лише в комі, - пробурмотіла, сподіваючись таким чином хоч якось пояснити усе, що відбувається. – А що? Можливості людського розуму ще до кінця не вивчені, тож і не дивно, що мій мозок видав якусь хворобливу пародію на паралельну реальність…

- Але ж це і є паралельна реальність! – розбивав на друзки всі мої доводи місцевий абориген, тобто витвір моєї фантазії. – Ви, прибульці, такі кумедні! Завжди намагаєтеся все заперечувати, коли сюди потрапляєте, а потім рвете на голові волосся у спробах повернутися назад. Та це все даремно! Назад шляху немає. Всім відомо, портали працюють лише в один бік!..

Струснула важкою головою, намагаючись перетравити почуте.

- Здається, зараз для мене все, що ти говориш, занадто складне!.. – пробурмотіла, обходячи автомобіль, аби якнайшвидше потрапити у тінь каменюки. Сонце нещадно пекло, обпікаючи не лише шкіру, а й мої мізки!

- Ось! – хлопчина виявився куди як молодшим, аніж здалося спочатку. Максимум підліток років шістнадцяти, не більше! – Випий! Голова не болітиме і тіло швидше відновиться…

З сумнівом оглянула невеличку металеву фляжку, від якої страшенно смерділо травами. Підозра, що мене спробують отруїти, була, та я вдало від неї відмахнулася. Ми посеред пустелі, чорт знає як далеко від людей! Якби хтось хотів мені нашкодити, навряд чи я змогла б довго пручатися!..

Горло обпекло гіркотою, та вже за мить дивна прохолода пробігла від язика і аж до самого шлунку, знімаючи головний біль та повертаючи ясність думкам. Ого, який ефект!

- Чудово! – повернула фляжку. – Тепер можна і поговорити. Але спочатку, як тебе звати? Я – Єва!

- Аліф, - засвітив рівними зубами новий знайомий. – Але можеш кликати мене просто Алом, як усі друзі.

- Он як! – посміхнулася. - То, може, розкажеш мені, де я і що це, в біса, за Хамадське королівство таке?

Боже, що я верзу? В голові не вкладається, паралельна реальність!.. І все ж це точно не галюцинація, бо яким би хворим не був зараз мій мозок, такого він не зміг би вигадати! А враховуючи обпікаюче сонце, спрагу і біль, що пронизує кожну кістку в організмі, або моє смертне тіло в реальності смажать на грилі, або я дійсно посеред довбаної пустелі! Максе, ну навіщо ти мене покинув?..

- Насправді, я й сам не зовсім розумію, як усе відбувається, - присів поруч зі мною Аліф, попутно малюючи на піску картинки. – Давно відомо, що наші світи існують паралельно, наче дві сторони однієї монети. Вони ніби й поруч, але ніколи не перетинаються. Та час від часу між ними виникають переходи, крізь які до нашого світу заносить різноманітні речі, як от твій автомобіль…

- І, схоже, не лише речі… - перевела погляд на розбиту автівку.

- Не без того! – фиркнув хлопчина, копирсаючись у піску. – То у вас там нічого не знають, а ми тут давно звикли до прибульців. Колишній імператор навіть наказав виділити для вас цілий квартал на окраїні столиці, аби дати можливість триматися разом.

Розуміння всього, що зі мною відбувається, поступово витісняло сумніви. Отже, я не в комі, не померла і не божевільна! «Чудово! Ти ж сама хотіла щось змінити в житті? Ось він, твій шанс на мільйон! Ні у кого більше такого не буде! Тішся, Єво!»

- І багато нас таких… прибульців? – хотілося, аби в голові сам собою негайно склався план подальших дій, проте там хтось неуважний заснув на клавіші «І-і-і-і-і!..»

- Не так щоб дуже… - відвів погляд Аліф.