1 розділ

Єва

Рік… Невже й справді минув цілий рік? А наче вчора…

- Кохана, я страшенно спізнююся! – підганяв мене Макс, доки я вкотре поправляла макіяж. Відчуваю, що можна нафарбуватися ще ідеальніше!

- Ну, любий, ще хвилинку! – насупилася, розглядаючи стрілки. Здалося, чи вони поповзли абсолютно не туди, куди потрібно?

- Твоя хвилинка закінчилася п’ятнадцять хвилин тому, - розвеселився чоловік, хапаючи мене за руку і висмикуючи з крісла. – Ти – ідеальна, тож не варто метушитися! Впевнений, ти вразиш усіх!

Кохані вуста ніжно цілували вигин шиї, доки сильні руки мандрували вниз по спині.

- Максе, - відсторонилася, аби поправити одяг, - ти прекрасно знаєш, наскільки важлива для мене ця презентація. Я так довго готувалася…

- І саме тому у тебе все вдасться! - він жартував, а у мене все йокало всередині.

Робота, в яку я вкладала всю себе останні два роки, добігала до завершення. Залишилося лише презентувати наш проект майбутнім інвесторам і нарешті пожинати плоди важкої праці. Це величезна відповідальність, від якої у мене аж коліна підкошувалися!

- З твоїх слів, усе так легко, - буркнула, нашвидкуруч втискаючись в нові туфлі. От дурепа! Варто було хоч декілька днів до цього їх розносити. Та що вже тепер? Потерплю! – Але насправді…

- Насправді тебе серед ночі розбуди, і ти по пам’яті розкажеш будь-який пункт презентації, - дзвенів ключами в замку чоловік. – Ну, все! Досить себе накручувати. Запам’ятай, я в тебе вірю! Тож розслабся та отримай задоволення, коли у твоїх інвесторів щелепи поповзуть донизу…

Фиркнула! Якби ж то так…

Автівка швидко неслася вперед по завантажених вулицях. В салоні тихо працювало радію, а я раз по раз прокручувала в голові майбутній виступ. Ніяк не вдавалося заспокоїтися!

- Коли там буде готова моя машина? – запитала у чоловіка, як тільки автомобіль заїхав на місця для паркування біля мого офісу.

- Завтра заберу! – пообіцяв Макс, цілуючи мене на прощання. Як же я його кохаю! Навіть не уявляю, як би справлялася з усіма життєвими проблемами, якби не він! Моя підтримка та опора, моя єдина родина у цілому світі…

Поглянувши на чоловіка востаннє, вискочила на вулицю. Задзвонив телефон, проганяючи геть сентиментальні думки. Чого це раптом на мене найшло?

- Алло! – вигукнула, похапцем хапаючи слухавку.

- Ти де пропала? – почула по той бік знайомий голос. Аліна, давня коліжанка та подружка. Єдина у нашому серпентарії, з ким можна поспілкуватися і при цьому не рознести плітки по всьому офісу. – Шеф уже почав волосся на голові висмикувати!..

- Вони приїхали? – вжахнулася. Невже я дійсно настільки спізнилася?

- Ще ні, - відмахнулася Аліна. – Але ж ти знаєш Борисовича! Він уже пляшку корвалолу допиває…

- Через п’ять хвилин буду! – посміхнулася, відключаючись.

Думки летіли попереду мене, вже прораховуючи кожен наступний крок, коли це позаду почувся страшенний писк гальм і резини, скрегіт металу та дзвін розбитого скла. Хтось закричав, засигналили автівки. А в мене на мить зупинилося серце. Максим!

Обертатися було до памороків страшно, але й не обернутися не могла. У скронях гепала кров, руки тремтіли, а ноги відмовлялися рухатися. Одна мить розтягнулася цілою вічністю! Я ще не бачила, ще не вірила, та вже знала, ЙОГО БІЛЬШЕ НЕМАЄ!..

З того злощасного ранку мій світ пофарбували сірим. Життя втратило сенс! Ні робота, ні друзі, ніщо більше не вабило. Лиш зрідка, коли здавалося, крізь сон чую рідний голос, відчуваю бажані дотики та подих на вустах, я на мить забувала про своє горе і мріяла назавжди залишитися у вигаданій жорстокою підсвідомістю реальності!..

Рік!.. Цілий рік з роздертим на шматки серцем. Без надії на краще! Без бажання жити! Хіба ж назвеш життям ту жалюгідну подобу існування, що він зоставив для мене? Покинув… навіть не залишивши шансу піти слідом…

Очі пекло, але сльози більше не текли. Здається, я виплакала все, навіть власну душу! Ні плакати, ні кричати сил більше не було. Перед очима раз по раз поставало біле, з величезним синцем на скроні, обличчя Макса, холодні вуста і скляний погляд... Забрав усе, залишивши порожню оболонку…

Долоні міцно стискали кермо, у вухах шуміло… Рясний дощ заливав місто, наче намагаючись змити залишки людського болю та відчаю. Двірники заледве справлялися, аби хоч на коротку мить помітити, що робиться попереду. Здавалося, сама природа відчайдушно намагалася мене зупинити… Та де там? Газ до підлоги і вперед! Хтозна, можливо це мій шанс нарешті покінчити з усім! Можливо зовсім скоро я зможу знову його побачити? Можливо смерть, це ще не кінець…

Яскравий спалах засліпив стомлені очі, змушуючи різко натиснути на гальма і затулити обличчя руками. Ривок!.. Удар!.. Тіло боляче притисло подушкою безпеки, перетискаючи грудну клітку. У вухах хтось пронизливо запищав «і-і-і-і-і…» Спробувала відкрити очі, але свідомість швидко помахала мені ручкою на прощання, і я врешті провалилася у пітьму!