Передмова

- А тепер окропіть кров’ю своєю цю єднальну чашу та випийте вино, аби скріпити ваш шлюб як перед живими, так і перед нашими Предками!..

- Стійте! – перервав урочистий момент відчайдушний крик. – Зупиніться!..

В дверях величезного, багато прикрашеного храму, заповненого гостями, стояла жінка. З відчаєм у погляді, який вона не відривала від жениха, гостя зробила кілька кроків вперед.

- Коханий, не роби цього! – благала непрохана гостя, тримаючись за ледь помітний округлий живіт. – Знаю, справа в політиці і традиціях, але ти ж говорив, що наша любов понад усе. Пам’ятаєш?..

- Ґарде, про що вона? – обурився статечний та могутній, наче скеля батько нареченого. – Про що говорить ця жінка?

- Не знаю! – скривився наречений, відвертаючись. – Певно, місцева божевільна! Навигадувала собі нісенітниць, от і горлає тут. Виженіть її негайно!

Двійко охоронців, брязкаючи латами, загрозливо посунули на гостю, загороджуючи собою молодят.

- Ґарде! – скрикнула вона, вириваючись із міцної хватки охоронців. – Ні! Ти не посмієш! Ти обіцяв!.. А як же наша дитина?..

- Сину? – загарчав володар, аж іскри з очей посипалися. – Не кажи мені, що ти посмів зв’язатися з цим непотребом?

Ошатно вбрана наречена, що досі покірно стояла поруч, рвучко обернулася.

- З мене досить! Я цього не терпітиму! – заверещала вона, збираючись покинути храм Предків.

- Та виведіть вже звідси цю ненормальну! – гаркнув наречений, відвернувшись. – Викиньте її з міста, щоб більше навіть ноги її тут не було!

Від холодного голосу та страшного вироку, гостя завмерла. Раптом різкий біль розірвав її нутрощі, опустився в низ живота та закапав червоною кров’ю на кам’яну підлогу. Не вберегла! Не втримала ні коханого, якому віддала всю себе, ні дитину…

- Пробач мені… - прошепотіла, погладивши живота.

А наступної миті храм охопило світло, яскраве, наче хто впустив на землю небесне світило. Підлога під ногами здригнулася, стіни загрозливо загуділи, завібрували. Почулися перелякані крики і метушня.

 - Проклинаю! – рознісся над залом холодний, сповнений люті голос, від якого волосся підіймалося дибки. Здалося, час зупинився в очікуванні неминучого! – Проклинаю, від нині і до скону, весь народ твій! Не буде вам спокою ні вдень, ні вночі! І ти, і діти твої, і весь рід твій у власній крові захлинатиметься, доки монстри рватимуть на шматки твою землю! З піском прийшли у цей світ, з піском підете! І ніщо вас не врятує!..

- Зупинися! – загорлав правитель, перекрикуючи страшний гул. – Невже ти отак просто знищиш свій народ?

- Народ? – з гіркотою в голосі перепитала відьма. Кожне її слово лунало, здавалося, в самій голові і впліталося поміж жил під шкіру. – Тепер ти згадав про мій народ?.. Тиран, не здатний побачити колоди у власному оці, вказує мені на скалку?.. Чудовисько!..

- Маріє, ні!.. – м’якою хвилею рознеслося по залу. – Сестро, благаю!..

Змовкла! Завмерла! Блідими щоками покотилися гіркі сльози, омиваючи душу та розірване на шматки серце.

- Прокляття спаде, - прохрипіла востаннє, - коли твій наступник, кров від крові і плоть від плоті твоєї, добровільно віддасть кохану жінку Вічному полум’ю! Як стихне її останній крик, будеш вільний! Нехай буде так!

Спалахнувши, зі страшним гуркотом світло зникло разом із відьмою. Проте залишило по собі плетиво рун, що з тих пір покоління за поколінням з’являється на шкірі новонародженого правителя, як нагадування: час спливає!