РОЗДІЛ 8

Сонце вже добряче припікало, коли вчена братія почала ворушитись. Позіхаючи та потягаючись, сунули вмиватись. Після вчорашнього вечора в Славка добряче макітрилась голова. Холодна джерельна вода поступово вертала до життя, знімала тяжкість вчорашніх думок і переживань. Декілька разів струснув головою, не втираючись рушив до альтанки, прямуючи  на веселий гомін  та запашний дух вранішньої страви. 
—    Ага, ось і наш головний сонько – жарти, примовки посипались з усіх сторін. Трохи оглушений таким прийомом, як-небудь протиснувся за стіл й потігся за тарілкою духмяного варива. Ти диви справжнісінький польовий куліш ! 
—    Ну що всі зібралися ? Тоді снідаймо швиденько, роботи багато – Степанович першим взявся за ложку.
Деякий час чулося лиш зосереджене плямкання, посапування та стукіт ложок зголоднілих мандрівників. 
Коли молодечий голод трохи погамували,прийшла черга головної справи подорожі. Посуд швидко прибрали, з’явились ноутбуки та ще чимало різного електронного причандалля – буйна компанія враз перетворилась на дисциплінований загін вчених. 
—    Перед початком практичної частини нашої експедиції хочу попередити всіх – нас чекають неординарні й непрості розкопки. По-суті, відбудеться вторгнення у найтаємничіший комплекс артефактів на планеті. Творці потурбувались про захист унікального сховища. Щоб залишитися цілим запам’ятайте три прості істини: не користуватись без крайньої потреби електронікою на території Шу-Нуна, сильно не шуміти і не залишатись на самоті.
Орест поволі обвів поглядом притихлу компанію.
—    Ще раз наголошую: тільки чітке дотримання моїх інструкцій забезпечує відносну безпеку перебування Там – Орест замовк, поволі звівся на ноги й деякий час стояв,  повернувшись до всіх спиною. В альтанці повисла напружена тиша.
—    Ми опинимось, ніби на території інопланетного об’єкту – хазяїн садиби знову заговорив, вдивляючись в лиця гостей – нам невідомі закони того світу, але що точно відомо – вони є. Ніхто не може сказати, як відіб’ються відвідини цього місця на вас. Потрібно бути готовим до всього. І останнє попередження: ступаючи найдревнішим святилищем планети, єдиним святим місцем протягом тисячоліть – проявіть повагу. Ми не на розкопках, скоріше на паломництві … й поклонінні. Усвідомте це.
Історик закінчив. Краєчок ока нервово сіпався й він все частіше потирав око рукою. Тяжко, ніби після тривалої лекції опустився на ослін поруч з Степановичем.
—    Я думаю, всі настроїлись, давайте пройдемось повністю по плану. Почнемо з доповідей цільових груп.
Я неспокійно засовався на лаві: Ого, все серйозно, навіть поділились. Ну тепер дядько почне історію свого життя  задвигать.
 Але час проходив, Орест сидів, як антична статуя, доповіді продовжувались. В основному, аналізували результати попередніх розкопок, знайдені символи, предмети. Висували власні гіпотези. Із звітом кожної наступної групи, почав відчувати той самий дивний неспокій, раз пораз поривався щось сказати, але незвідана сила тримала, сливе рукою за штани і слова самі застрягали в пельці.
     Що ж це таке, ні один й словом не обмовився про той чудернацький браслет і випадок на минулих розкопках. Всі говорили одне й теж: давно заїжджені постулати й просто таки фентезійні версії. А тут ще й Орест з професором піддакують. Куди ж подівся той, вчорашній загадковий дослідник ? 
Я засовався так, аж лава заскрипіла. Вже наважився перебити молодого аспіранта, але стримався. Щось стримало. Глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись. Крадькома зиркнув на головних зачинщиків їхньої кампанії. От чорти ! Сидять собі, ніби на ленінських читаннях. Слухають уважно, Орест той мало не позіхає. Що ж воно за проява така? Де ж поділись фанати древніх цивілізацій з напівбожевільними очима ? Що ж це таке ?
      Тим часом нарада закінчувалась. Останній доповідач всівся.  Золотисті павутинки сонячних променів пробивались крізь лапате листя винограду. Десь в запашному бур’яні задуднів джміль – літній день вступав в свої права, огортаючи спекотною паволокою.
—    Ну що ж, загальну ситуацію прояснили, тепер час братися за конкретні справи – професор глянув на свою команду – Оресте, давай.
Сільський абориген дістав прямокутник цупкого паперу, розгортка якого виявилася топографічною картою району розкопок.
—    Ми розбили територію розкопок на зони дослідження, вибраних відповідно спеціалізації груп створених  раніше. Таким чином…
Чолов’яга продовжував говорити, поважно тикаючи пальцем в карту, пояснюючи завдання. Всі уважно слухали, ловлячи кожне слово. Я опустив голову. Що він меле ? Які групи, яка спеціалізація ? Так не робиться ! А Степанович ? Чорт старий, хай цей здурів, то ти ж на розкопках не перший рік. Все було настільки дивним і абсурдним, що в мене аж голова замакітрилася. 
—     …Ось так. Надіюсь важливість завдання всі зрозуміли. Тоді складаємо пожитки і на точки. Ну, а Степанович, я і Славко будемо, так сказать, плаваючою групою. Спочатку трохи біля гроту Бика пошуруємо, далі вас потроху будемо об’їжджати. Слава, ти що замерз ?! Давай збирай свої манатки і тягни їх сюди. Все, по машинах !
Орест піднявся першим, за ним потяглись інші, закрутилась суматоха. Всі поспішали, складали своє причандалля, грузили в автомобілі, перекидалися жартами.
Хлопець все ще, ніби в тумані почвалав в садок, абияк позапихав в рюкзак своє добро й побрів до ганку, де чекав Степанович з вещмішком на плечі.
З хати чулось тупотіння, якесь гулке бахкання – здавалось орава домовиків влаштувала веселе гульбище. Нарешті на порозі показався Орест – оливкова уніформа, грубі боти, панама – справжній тобі американський сержант. 
Тяжкий рюкзак впав мені мало не на ногу. Я аж підскочив.
— Чого задумався, козаче ? – підморгнув чолов’яга. 
—    Ви просто великі комбінатори – такий цирк влаштували, чортяка ногу зломить. Але нащо було…
Сердиту тираду хлопця перервав низький гуркіт джипів – археологи рушили до пунктів призначення. Трійця мовчки спостерігала за клубками ядучої пилюки на пустельній вулиці.
—    Експедиція почалась – Орестові очі блискотіли.
—    Як ? Що ви задумали ? – мені аж заціпило від несподіванки. Крутячись між професором й цим триклятим селюком, дивлячись на хитрющі мармизи, заводився все більше й більше.
—    Не переживай все йде за планом.
—    Яким, до чорта, планом ?
—    Запланованим планом – ти не метушись хлопче, краще ворота відкрий – мовив Орест, підважив рюкзак й залишив Славка тихо лаятись з своєю спиною.
Покусані іржею петлі натужно вищали, ніби підсвинки, тікаючи від якоїсь напасті. Десь в глибині сараю зарокотало, запчихкало і на білий світ показався прапредок всіх джипів – старий «газик». Орест керував з виглядом шаленого гонщика, Степанович зсунув кепку набакир, як бувалий штурман. Сам агрегат, здавалося, побував якщо не на двох, то точно на одній світовій війні й безлічі локальних конфліктів.
Авто ще раз натужно заревло, виїжджаючи на шлях. На мене війнуло гарячим духом бензину, мастила і ще якоїсь пакості. Тут щось ткнулось в ногу. Я аж стрепенувся, а з під ніг викотилось мале й кудлате створіння. Між тим пес з радісним гавкотом підлетів до авто, заходившись дертися на підніжку. Він натужно сопів, але лапи-коротуни ковзались і Діго почав сердито скиглити, аж поки хазяїн не затіг всередину. Пес всівся на заднє сидіння з виглядом римського консула, поблискуючи очицями з під волохатих брів.
Ворота скрипнули останній раз, я під сердите бурчання Діго вгніздився поряд. Мотор ще раз ревнув й, піднявши хмару пилу, «газик» покотив. Експедиція почалась.
Пилюга а залазила в очі, забивала ніздрі. Українські дороги перетворювали шлях на суцільний атракціон.
Дорогою вони точно нічого не розкажуть. Я вхопився міцніше за борт бойового кабріолета. Діго тихо повискував, підстрибуючи на сидінні. Тільки дядьки не зважали ні на палюче сонце, ні на їдкий пил, ухитряючись навіть перемовлятись. Майже, нічого не чув, але говорили щось веселе, бо в Степановича он усмішка від вуха до вуха, хоч мармиза, ніби сірою пудрою притрушена.