Розділ 2

Темрява затягує мене, і я не в силах їй пручатися. Пазуристі лапи міцно стискаються навколо. Бо я лише…

Розплющивши очі, я нахилив голову. На годиннику був початок дванадцятої, і як нагадування поруч відблискували ключі від книгарні. Я одразу ж схопив їх, швидко надягнув вчорашній одяг та попрямував до дверей. Відчинивши їх, я ледь не перечепився об коробку, що стояла у коридорі. Як я міг забути про доставку крові? Я швидко закинув ще холодні пакети до холодильника, один взяв собі на сніданок та вийшов з квартири. Коли я замикав двері, то відчув на своїй шкірі погляд, неначе шосте чуття. Я опустив голову і зробив вигляд, ніби у мене проблеми із замком, а натомість очима обережно оглядався по обидві сторони коридору. Але так нікого і не побачив.

Можливо, здалося?

Шлях, пройдений вчора, в цю ніч я долав вже швидким, нервовим кроком. Від Віктора так і не було жодної звістки. Я то і діло розстібав, то знову застібав ремінь на годиннику і навіть не помічав цього. Знову те саме колесо огляду, знову парк. Якщо ще зараз патруль подумає, що я якийсь наркоман, який шукає закладку, — я лише втрачу дорогоцінний час. Зупинившись, я пошепки почав впорядковувати думки у голові:

— Напевно, зараз прийду, а він мене вже чекатиме із цією своєю незадоволеною мармизою. 

Зробив ще декілька кроків.

— А навіть якщо і ні. Він не дасть собі пропасти. Він старший і сильніший за мене. Він буде у повному порядку.

Проговорені вголос слова допомогли заспокоїтися. За звичкою я потягнувся до шиї, щоб відчути стукіт пульсу, і лише через декілька секунд збагнув, що його там немає. Але це не біда. Мені все одно вже було краще.

 Раптово я усвідомив, що завмер точно на тому ж самому місці, де мене вчора наполохав несподіваний тріск гілки із кущів. І якраз та частина парку була огороджена жовтою поліцейською стрічкою, що вільно гойдалася від легкого вітру.

Цікавість не змусила мене довго стояти на одному місці. У напівприсяді я повільно скрадався до відгородженої зони. Запах! Знову цей гнилий сморід. Я відвів рукою гілля й застиг: посеред невеликої галявини темніла величезна засохла пляма крові. Схоже, Василю його рюкзак більше не був потрібен. А що, як я вчора сполохав нагараджу? Я міг перервати його криваву трапезу, і той, відчувши загрозу, приготувався до атаки. Але я, сам того не відаючи, просто відступив — чим і врятував себе. У подібних кревних, як нагараджа, сила навіть юного неоната може із легкістю затьмарити одного із нас, навіть такого, що вже добру сотню років топче цю землю. Якби він вистрибнув із темряви, у мене не залишалося б жодного шансу.

Горло стиснув спазм. Я важко ковтнув слину, і тієї ж миті в голові виринув Принц із цією його зміїною посмішкою. Якщо той вже знає про нову жертву, часу в мене залишилося ще менше.

Я знову почав підсвідомо клацати ремінцем годинника.

***

Біля магазину було порожньо. Я відчинив лавку і прийнявся робити рутинну роботу. Коли ж я тільки починав жити своє нежиття у Віктора, то жив поверхом вище, і кожну ніч допомагав йому із новими замовленнями, прибиранням та сортуванням товару.

Мимоволі я наткнувся на фоліант нашого клану. В руках він вже не здавався таким уж тяжким, як колись. Розгорнувши його, я пробіг очима по вже зачитаних до дірок ритуалах, закляттях і прокляттях. У вільні години, після справ у лавці, Віктор завжди вчив мене примудростям клану Тремі. Може, він і не вважав мене здібним, але я завжди був настирним, навіть якщо мені чогось не хотілося робити.

А й до дідька все! У будь-якому разі отримаю від нього по шиї. Куди ж він міг податися? Він казав, що зможе знайти тих діток-готів. Але як він буде їх шукати? Я б, наприклад, шукав через зв’язки, яких, звісно ж, у мене немає. 

Мій ніс полоскотав приємний аромат ванілі й вишні. В голові зародилася ідея:

— Анархи! Ная!

За лічені хвилини магазин вже був зачинений, а я, стоячи на вулиці, викликав таксі.

***

Мене скинули одразу після того, як автомобіль перетнув міст Патона. Схоже, що слова “відвезіть мене на лівий берег” були сприйняті аж занадто серйозно. Давно я не був по той бік річки, мабуть, більше десяти років. Насправді, ніколи не було в цьому гострої потреби — усі мої знайомі завжди були на правобережжі.

Усе відчувалося якось інакше. На моє обличчя крапала легенька мжичка. Перша ніч осені, а вже дощі. 

Я йшов без цілі уперед, придивляючись до тіней. Все ж не треба було забувати, що я тут небажаний гість, тим паче з чужої території. 

Ох, і отримаю я потім по шиї, якщо виживу.

Не стишивши кроку вздовж дороги, я зрозумів: аби когось вистежити, то сам мушу злитися з тінню. Ліворуч темнів міст на Русанівку. По освітленому центральному бульвару поодиноко брели люди, але довкола, уздовж берегів острова, панувала пітьма. Більш відлюдного місця для полювальника годі й шукати. 

Перейшовши міст, я одразу спустився до самої води, вихоплюючись із темряви на рідкі плями світла. Обігнувши практично увесь острів, я зустрічав лише поодиноких нічних гуляк. Ще один поворот — і ось я вже йшов поміж високих дерев в малому лісі. Під ногами хрустіло опале листя. Під покровом місяця мої очі знову віддавали блиском, немов котячі зіниці у темряві.