Розділ 1

Темрява огортала мене. Сама її суть — те, що ховається за сприйняттям. Я відчуваю, як її холодні руки лагідно обіймають мене.

Бо я лише…

Мої повіки поволі розплющилися після сну. Знову забув перед світанком вимкнути цей клятий вентилятор.

Вжух-вжух-вжух-вжух.

Це дратівливе потріскування раніше не дало б мені й ока заплющити. Тепер же я провалююся в сон майже миттєво — неначе помираю. Відчуття були доволі схожими. Хоча мені й одного разу з головою вистачило. Простирадло було рівним і майже без заломів.

Стрілка на годиннику вже майже промайнула початок першої години ночі. Сьогодні я рано прокинувся. Сподіваюся, що це не поганий знак.

Минуло вже п’ять років, а я все ще з обережністю підходжу до штор. Масивних, чорних. Пам’ятаю, коли купував їх, продавець запитав мене:

— Яка вам потрібна довжина?

А я і не знав, що йому відповісти, і просто взяв перші ліпші. Тепер їхній низ малою калюжею розстелився по підлозі, і були вкриті шаром пилюки та слідами від моїх черевиків. Я повільно занурюю всередину них свої пальці, очікуючи пекельного болю по той бік, але так нічого й не відчув.

За вікном поміж низьких будівель Контрактової площі височіє колесо огляду. Яким несмаком воно було п’ять років тому, таким же воно і залишилося. В ніч, коли його нарешті демонтують, я відкрию шампанське.

Сьогодні була остання ніч літа. Завтра я нарешті зможу одягати улюблений твідовий піджак, не ловлячи на собі здивованих поглядів перехожих. Трошки вище підгорнув джинси, і от я готовий. 

Виходячи з квартири, я ледь не забув термокружку зі своїм специфічним напоєм. Попри те, що у мене сьогодні був вихідний, я мусив заскочити сьогодні ще до крамниці Віктора й поповнити запаси.

Ключ ковзнув у шпарину, і я одразу ж кинув його до внутрішньої кишені піджака, де він знайшов надійний прихисток. На додачу, ще й постукав зверху долонею, щоб заспокоїтися і бути впевненим, що вони на місці. Без цього ритуалу я в якийсь момент обов'язково заметушуся й почну гарячково ляскати себе по всіх кишенях. 

Ніч була дивовижною — саме такою, якою й має бути остання влітку. На обличчі відчувався легкий, теплий вітерець. Хоч мені вже байдуже до холоду, я б все одно волів обрати саме таке тепло.

Впевнено крокуючи по бруківці, я відбивав туфлями ритм. Він неначе сповіщав усім навколо про моє наближення. Проходячи по площі, я намагаюся не дивитися у бік того проклятого колеса, а просто йду собі повз. Мимоволі заглядаю у телефон, щоб прочитати останні новини:

Чупакабра повторно тероризує Захід України (оце їм немає про що писати).

Курс долара знову зріс. Тепер він вже по 15 гривень.

О ні, тільки не це. Помер мій улюблений актор, який грав у…

Несподіваний удар ноги об сумку різко витягує мене з гіпнотичного синього екрану. Я перечепився і ледь не випустив із рук свою термокружку. Але, зрештою, зміг втримати рівновагу. На землі  самотньо лежав старий шкільний рюкзак. Пом’ятий, дірявий і неодноразово наново залатаний. Одна із лямок була майже повністю перемотана ізострічкою. Напрягши пам’ять, я пригадую його. Він належить безхатьку, який полюбляв подрімати в цьому парку. Я вже перестав лічити, скільки разів бачив, як патруль поліції проганяє його звідси посеред ночі, а він, мов саранча, все одно повертався назад. Не можу згадати тільки, щоб він хоч колись розлучався зі своїм майном, хоча б на хвилину. 

Навколо панувала тиша — не було ані душі. Я оглядався в усі боки, навіть заглянув під найближчі лавки – так само нікого. Це було збіса дивно. Самими лише пальцями я припідняв рюкзак, оглядаючи його. Трошки кривими літерами маркером було написано: “Василь”. Цікаво, чи це ім’я безхатька чи того, хто володів цим рюкзаком до нього? Не понесу ж я його до бюро знахідок, так? Та й з собою взяти не можу. Чи буде правильним залишити його на видному місці?

В кущах за спиною хруснула гілка. Мої загострені інстинкти миттєво відреагували. Ікла загострилися, долоні стиснулися в кулаки, а пазурі злегка висунулися. У світлі ліхтаря мої очі виблискували двома палаючими жовтими місяцями. 

Але нікого позаду не було. В руці відчувся хрускіт металу.

Бісів хвіст! Це ж треба — я випадково зім’яв термокружку. От халепа!

Хоч я і мав гострий зір, зрештою, так нікого і не побачив. В голові проблиснула думка, що то якраз міг бути Василь, який доробив свої брудні справи у кущах і тільки-но хотів повернутися назад до речей, як побачив мене й застиг. Я ввічливо поклав рюкзак на лавку і повільно попрямував своєю дорогою. Немає потреби лякати бідолаху ще більше. 

Я підіймаюся Андріївським узвозом — мої підбори видають характерний цокіт, що луною прокочується переді мною. Лише самотні ліхтарі вздовж бруківки складали мені компанію. Люблю ці околиці. Тут завжди все залишається незмінним. Неначе хтось законсервував час навколо цього місця. 

Аби тільки не те колесо…

Проганяю з голови неприємні думки та зупиняюся біля скверу, де художники на продаж розвішують свої картини. Бароко, готика, експресіонізм, кубізм — тут можна було знайти все що завгодно та на будь-який смак. Це одна з тих речей, за якими я сумую найбільше. Якщо вони коли-небудь зроблять виставку вночі — я обов’язково там буду.