Голод століть

Щоранку першим приходив запах. Переварена вівсянка, антисептик і стара шкіра, що повільно відмирала на кістках.

​Михайло розплющив очі й кілька секунд безглуздо дивився на білу стелю. Де він? У його спальні стеля мала тріщину… чи то було сорок років тому?

​Він спробував підняти руку, але пальці затремтіли принизливим дрожем. Тіло здавалося ворожим механізмом. Тюрмою зі зморшок та болю, з якої не було виходу.

​— Доброго ранку, пане Михайле. Знову воюєте з ґудзиками?

​Дівчина у світлому халаті. Як її звати? Олена? Оксана? Вона схилилася над ним, вправними, швидкими рухами застібаючи сорочку. Руки дівчини пахли милом і свіжістю. Життям. Михайло відвернувся, ковтаючи гострий спалах безсилої люті. Він ненавидів ці її легкі рухи. Ненавидів молодих за те, як бездумно вони витрачають час, навіть не розуміючи, яким багатством володіють.

​«Господи, — подумав він, вдивляючись у похмурий закарпатський краєвид за вікном. — Якщо ти є, просто забери мене. Це ж смішно... я вже навіть померти сам не здатен».

​— Ваш син дзвонив, питав, як ви, — сказала дівчина, збиваючи його подушку.

​— Син? — Михайло насупився.

​Слово прозвучало як з іноземної мови. Порожньо. У нього був син? Напевно. Хтось же здав його сюди, в цей відстійник для тих, хто занадто довго не вмирає.

​Дівчина подивилася на нього з особливою, лагідною жалістю, яку він ненавидів найбільше.

​— Не дивись на мене так, — прохрипів. — Олесю. (Згадав. Її звати Олеся). — Я ще пам'ятаю... пам'ятаю, як чоловіки дивляться на гарних жінок.

​Олеся тихо засміялася, не сприймаючи його всерйоз.

​— Добре, пане Михайле. Як скажете, –  відійшла до сусіднього ліжка. 

Михайло дивився їй у спину і хотів додати щось різке, що стерло б цю поблажливу посмішку, довести, що він ще людина, але... раптом забув, з чого почалася розмова. Думка просто обірвалася. З губ не зірвалося ані звуку. У голові запанувала порожнеча, крізь яку пробивався лише страх: одного ранку він просто забуде, ким є.

Пальці не слухалися. Михайло нишпорив у шухляді тумбочки, шукаючи власні окуляри для читання, але натомість наштовхнувся на щось чуже. Обдертий футляр.

Повільно витягнув його назовні. Усередині лежали старі, круглі окуляри, у важкій, мідній оправі, що потемніла від часу.

— Ой, звідки це тут? — Олеся здивовано зазирнула через його плече, тримаючи в руках тацю з ліками. — Це, мабуть, ще від пані Ілони лишилося. Вона в цій палаті до вас була... померла кілька тижнів тому. Дивно, санітарки ж ніби все прибрали.

Вона потягнулася, щоб забрати знахідку, але Михайло  майже агресивно притиснув футляр до грудей.           — Залиш. Мої десь пропали.

Олеся знизала плечима й вийшла в коридор. Михайло розгорнув дужки. Скло здавалося каламутним, ніби вкритим крижаним пилом, але він усе одно начепив їх на перенісся, мружачись від денного світла.

І палата зникла.

Михайло встиг лише вдихнути.

Вперше за багато десятиліть повітря заповнило легені до самого дна, пробиваючись крізь старечу павутину в грудях. Але це було зовсім інше повітря. Безжальний вдих, і прийшли запахи: сморід гною, деревини, кінського поту, дешевого вина і... крові. Свіжої, солоної крові.

Михайло розгублено моргнув. Замість білої стіни пансіонату його оточував нічний морок вузької вулиці. Під ногами чавкала багнюка.

Він рвучко підняв руки до обличчя і завмер. Пальці більше не тремтіли. На шкірі не було звичних ознак старості: пігментних плям та випнутих вен. Чоловік замилувався бездоганно гладкою шкірою. Він стиснув кулаки, і м'язи відгукнулися такою дикою, силою, що захотілося закричати.

У грудях забилося серце. Бум. Повільно. Важко. 

Та наймоторошнішим було не це. Стоячи в непроглядній темряві чужого світу, він раптом збагнув, що чує не лише свій пульс.

Там, за кривими дерев'яними стінами найближчих хатин, билися десятки інших сердець. Швидких, гарячих, полохливих. Він чув, як під їхньою тонкою шкірою пульсує життя. Від цього звуку в горлі спазмувало, а на язиці зібрався болісний присмак абсолютного голоду.

Тепер Михайло не йшов бруківкою Мункача — а ковзав нею, немов тінь. Кожен м'яз у цьому новому, досконалому тілі співав від надлишку сили. Старість, з її болем і безпорадністю, здавалася тепер безглуздим сном.

Попереду, кутаючись у вовняну хустку, йшла жінка. Років двадцяти двох, від неї так приємно пахло. Він рушив слідом. Щось всередині свідомо хотіло цього.

Йому подобалася гра. Подобалася абсолютна влада над моментом.

Жінка обернулася біля глухого провулка. Переляку на обличчі не було. Радше – зацікавленість. У блідому світлі місяця вона роздивилася його обличчя і завмерла, заворожена ідеальною вродою незнайомця.

— Ви давно за мною йдете? — пролунав солодкий голос.

Він зупинився на відстані одного кроку, повільно вдихаючи тепло її шкіри. У голові тепер була ясність.

— Хіба це важливо? Ти всеодно вже не підеш сама.

Жінка невпевнено всміхнулася, і в ту ж секунду зіниці різко розширилися від страху. Вона нарешті зазирнула в його очі. Зрозуміла. Крізь запахи вина й вовни пробився різкий, п'янкий аромат адреналіну — паралізуючий жах.

Михайло вишкірився, насолоджуючись цим моментом навіть більше, ніж майбутньою кров'ю.

— Ось, — прошепотів лагідно. — Тепер ти пахнеш правильно.

Жінка відсахнулася до вогкої стіни, не маючи сил навіть закричати.

— Будь ласка... — безпорадно зірвалося з вуст.

— Я ще нічого не зробив, а ти вже просиш. Люди такі дивовижні. — щиро здивувався Михайло, перш ніж напасти.

Вкусивши плоть, він відчув як разом із гарячою пульсацією в його вени вливалося саме життя. Розум став гострим. Чи був це голод? Ні. Голод — це коли тобі чогось бракує. А йому просто завжди було мало.