Розділ 5

Віктор перехилив і спорожнив одним ковтком чарку. Він скривився, а тоді потер очі вказівним і великим пальцями, плавно перевівши масування на перенісся. В його голові важко вкладалося почуте від Степана. Весь той жах, описаний другом, здавався якимось нереальним, немовби притягнутим у цей світ із моторошного фільму жахів. Від цього думки роїлися так, що важко було вловити хоч якусь із них.
​Віктор знову наповнив чарки. Він мовчав, а Степан не наважувався виривати його з важких роздумів.
​– Це чортівня якась, – знову перехилив чарку Віктор. – Курва! Цього не повинно було трапитися. Якого біса Олег взагалі приїхав у Борове?
​– Здається мені, – Степан також випив, – що останнім часом у нього щось не ладилося з головою.
​– Ти спілкувався з ним? – холодні очі Віктора пронизували співрозмовника.
​– Всього кілька разів. Зазвичай це були кілька реплік — та й усе. Він ніби... – Степан задумався, немовби намагався щось пригадати.
​– Що? Не зависай.
​– Ніби уникав мене. Аж тепер це до мене дійшло. Так. Не він розповів мені, що розійшовся з дружиною, а його мама, тьотя Оля.
​– Розійшовся? – здивувався Віктор. – Але чому? Яка причина?
​– Цього я не знаю, – знизав плечами Степан. – Кажу ж тобі: він не бажав нічого розповідати.
​– Це дурня якась, – не йняв віри Віктор. – Його сім’я була чи не зразковою. Вони кохали один одного навіть через стільки років спільного життя. Це було видно з поведінки Олега та Олесі.
​– Чужа сім’я – темний ліс, – зітхнув Степан. – Ми розмовляли з Олегом у ніч перед його смертю. Я вже розповідав Олексієві. Але тоді я так нажлуктився, що мало що пам’ятаю. Олег розповідав про видіння.
​– Які видіння? – спохватився Віктор. Йому одразу згадалася зустріч із чимось чи то кимось схожим на Олега у себе на подвір’ї. Про неї він не бажав розповідати, адже це виглядало б як маячня.
​– На жаль, я не пам’ятаю. Та саме через це Олег почав пити, що й стало причиною сварки з Олесею.
​– Олег і пити? – насупився Віктор і зважив у руці на третину порожню пляшку коньяку. – Це щось дивне.
​– Знаю, – погодився Степан. – Він не любив алкоголь. Але поки знаходився тут, у Боровому, постійно був напідпитку.
​Віктор закусив нижню губу і знову наповнив чарки. Він і себе зловив на думці, що зараз хоче напитися до забуття, хоч уже й не пам’ятав, коли востаннє випивав.
​– З Володею він часто розмовляв. Чи не щодня, – підніс повну чарку Степан.
​– Володя... – глибоко вдихнув Віктор, щоб влити в себе наступну дозу алкоголю. – Бідолашний Володя. Як він загалом?
​– Нічого нового. На вигляд дорослий чоловік, а розумом усе той же хлопчак з...
​– З розумовими розладами? – закінчив Віктор.
​– Так, – випив Степан. Неозброєним оком було видно, що йому важко це не лише говорити, а й усвідомлювати. – Це ми винуваті, що він таким став. Я в першу чергу.
​– Не говори дурниць, – відмахнувся Віктор.
​– Це правда. Це я постійно підігрівав його цікавість і потяг до містичних історій. Це я не вберіг його тоді.
​– Досить! – вдарив по столу кулаком Віктор. – Ми були дітьми. Усі ми.
​– Так ти себе виправдовуєш? – очі Степана заблистіли, вкрилися вологою. – Заспокоюючи себе в такий спосіб, тобі вдається жити далі?
​Запала тиша. Віктор спочатку дивився другу просто у вічі, але зрештою відвів погляд — чого не робив уже дуже давно.
​– Так, – майже пошепки відповів він.
​– А я не можу. Щодня бачу Володю. Бачу наслідки власних вчинків і не витримую, – Степан схопив себе за груди, згрібши в кулак светр. Він смикнув його кілька разів. – Розумієш? Не можу. Топлю все це в сивусі, але воно не відпускає. Я покінчив би із собою, щоб цей жах закінчився, але мені бракує духу. Я боягуз... Звичайний боягуз...
​Він змахнув сльозу, яка все ж викотилася на щоку, перехопив пляшку і налив коньяк. Випив і знову глянув на Віктора. Вже іншим поглядом.
​– Ми всі боягузи, – з невимовною огидою вичавив із себе Степан.
​Він покрутив чарку в руці, а тоді вигнув зім’яту пачку від цигарок. Вона була порожньою. Степан почав нервово шукати залишки грошей у кишенях. Він нашкріб сімнадцять гривень і подивився у бік прилавка. Огрядна продавчиня, немовби відчувши це, відвела погляд від кросворда і байдужим тоном промовила:
​– Навіть не думай. У борг не дам. Ти й так винен, як земля колгоспу.
​– Які ти купиш? – підвівся Віктор.
​Він став досить швидко, і ним хитнуло. Віктор уже й забув, як діє на тіло алкоголь. Щоб не похитнутися, довелося схопитися за стіл.
​– Найдешевші, – ніяково відповів Степан. – Аби лиш з фільтром були. Але не вартує...
​Та Віктор уже попрямував до прилавка. За короткий час він повернувся з блоком «Winston» і простягнув Степанові.
​– Навіщо ти? – розгубився той.
​– Тримай, сказано, – важко опустився на лаву за стіл Віктор. – Борг твій я також закрив. І не починай знову, – махнув він рукою, немов відрізав. – І не дякуй.
​Степан мовчки дивився на друга, крутячи в руках блок цигарок. Віктор опустив голову, немовби його гнітили важкі думки. Якийсь час він так сидів у власних роздумах та ваганнях, а тоді перевів погляд на вікно. Надворі вже було темно. Та Віктор дивився не на вулицю, а на своє відображення. Його добряче захмелило, і тепер голова кишіла думками, що тягли за собою докори сумління. Враз він відсахнувся, ніби злякався чогось у вікні, і посунувся на край лави. Та задерлася, і Віктор упав на підлогу.
​– Не розбивай посуд! – почулося з-за прилавка.
​– Що з тобою? – Степан переводив погляд то на Віктора, то на вікно.
​– Усе гаразд, – звівся Віктор, поправив одяг і сів за стіл. Він ще раз, з обережністю, глянув у темне вікно й видихнув із полегшенням. – Це все алкоголь. Я вже сто років не пив.
​– Ти побачив щось? – подався вперед Степан.
​– Кажу ж тобі...
​– Відповідай, що ти бачив? – напосідав Степан.
​– Відчепись! – Віктор взявся наповнювати чарки. – Сказано ж – сп’яніння.
​– Не бреши мені, – спорожнив чарку Степан. – Ти бачив її. Вона тобі привиділась. Я знаю.
​Очі Віктора округлилися від здивування. Він також випив щойно налитий коньяк, але зрештою взяв себе в руки.
​– Це алкоголь і почуття провини. Всього лиш. Не придумуй того, чого не існує.
​– Ти завжди був скептиком. Ти й Олексій – прагматичні, виважені, логічні. Але я тобі кажу: щось тут не те. Щось відбувається. Це все неспроста. Володя також каже, що бачить Ліду. Розмовляє з нею. І не тільки з нею.
​– Володя несповна розуму. Все, – відмахнувся Віктор чи то з передчуття, чи то женучи важкі думки від себе. – Досить з мене. Я їду.
​– Куди?
​– У місто. Знайму готель і відісплюся. Не хочу більше тут знаходитися ані хвилини. Довбане Борове. Чортова діра.
​– Схоже, так воно і є, – взявся розпечатувати пачку цигарок Степан. – Але ж ти п’яний як чіп. Куди тобі в такому стані? Не хочеш іти до своєї хати – заночуй у мене.
​– Ні, дякую. Доїду поволі.
​Степан прикурив цигарку, затягнувся і випустив густий клубок диму. Він розумів, що сперечатися з Віктором немає сенсу, але нахилився до друга і сказав пошепки:
​– Знаєш, що дивно? Ви з Олексієм ніколи не вірили у надприродне. Ви завжди намагалися все пояснити раціонально. А от ми навпаки. Може, саме тому потойбічне торкається нас? Можливо, саме так воно працює?
​– Так і є, – погодився Віктор. – Ми бачимо те, що хочемо. Те, що малює нам наш мозок, те, у що він вірить. Цьому є купа наукових доказів.
​– Саме так, – погодився Степан. – Але що, якщо я тобі скажу, що бачив цієї ночі Олега? Він вхопив мене за руку.
​Він закотив рукав светра, демонструючи синець навколо зап’ястка.
​– І що найдивніше: Олег був достеменно таким, яким я його побачив мертвим на горищі – голова похилена набік, язик виглядає з рота, очі налиті кров'ю, ноги неприродно зігнуті в колінах.
​Кожне слово опису Олега била Віктора по голові, немов молотом. Він відчув, як пульсують вени у скронях, як холонуть руки й кінчики пальців терпнуть. Адже Степан описував такого ж Олега, якого бачив сам Віктор. У ту саму ніч, у той самий час.
​– Олег хотів щось сказати, але не міг, – продовжував Степан. – Я не одразу зрозумів чому. Але тепер усе ясно як божий день. Він не міг вимовити й слова, тому що зашморг у той час стискав його шию. Час, коли я бачив Олега, і був часом його смерті. Третя година двадцять сім хвилин.
​– Усе! Досить! Остогидло усе! – зірвався на ноги Віктор.
​Ним захиталося від алкоголю, і лише спершись об стіну плечем, йому вдалося встояти на ногах.
​– Пішло все в сраку! Я їду звідси! До біса це просмерділе Борове!
​– Вікторе! – кинувся слідом Степан.
​Але його вже було не спинити. Віктор, не зволікаючи, сів у свій Land Cruiser 200, запустив двигун і рушив із місця.
​Степан, обкиданий брудом з-під коліс, ще кричав услід, але намарно. Автомобіль, не зважаючи на ями, помчав геть із села.
​– Трясця! – лаявся і гамселив по керму Віктор, тиснучи щосили на педаль.
​Він відчував, що потрібно знизити швидкість. Їхати було неймовірно важко. В голові паморочилося, а в очах двоїлося від випитого. Шлунок так і норовив виплеснути все назовні. Та Віктор і не думав зупинятися.
​Він сповільнив хід, коли повертав із села на дорогу. Трохи заспокоївся, але лаятись та проклинати Борове все ще не переставав. По ліву руку з’явилося сільське кладовище. Краєм ока Віктор помітив тінь, що снувала на ньому, але потрусив головою, розуміючи, що це лише плід його уяви. Він гнав дурні думки геть, хоч підсвідомість невпинно повертала його до образу Олега. Шия, очі, язик, ноги...
​– А щоб тобі! – Віктор щосили натиснув на гальма.
​Перед автомобілем стояла дівчина. Вона щойно переходила дорогу, і Віктор, відволікшись на тіні кладовища та гнітючі спогади, мало не наїхав на неї.
​– Якого біса ти робиш?! – вдарив у клаксон Віктор. – Звалюй нахер з дороги!
​Дівчина, одягнена в білу сукню, стояла боком до автомобіля. Та після сигналу повернулася обличчям. Від цього Віктор аж втиснувся в сидіння. Стільки років минуло, а її обличчя залишалося таким же, яким його запам’ятав Віктор. Руді кучері спадали на плечі, блакитні з натяком на смарагди очі немовби зазирали в душу.
​– Не може цього бути... Це неправда... Лише марення...
​Серце шалено рвалося покинути грудну клітку, руки тремтіли так, що пальці затарабанили по керму.
​Дівчина зробила крок назустріч, простягнувши руку. На її обличчі з’явилася усмішка. Але вона не була притягувальною, як тоді в дитинстві. Ця усмішка несла щось зловісне. Вона лякала.
​Віктор увімкнув задню передачу і рушив. Ліда прямувала слідом. Повільно ступала босими ногами по холодному осінньому асфальту.
​– Ні! Ні! Ні!
​Віктор хотів було переїхати примару, але в голові щось перекинулося. А що, якщо це лише його сприйняття? Що, якщо це так зараз працює його спотворений алкоголем мозок? Що, якщо це не Ліда зовсім? Він від’їхав заднім ходом на півтора десятка метрів, а тоді рвонув уперед, оминаючи дівчину. Віктор помітив, як обламалося бічне дзеркало, коли він зачепив її. Але гальмувати не став. Лише озирнувся, щоб переконатися, що все гаразд. Так, дівчина й досі стояла на дорозі й дивилася йому вслід, усе ще простягаючи руку.
​– Так, курва! Так! – зареготав Віктор, радіючи, що минув перепону.
​Він ще раз озирнувся. Нікого. Або це ніч сховала постать.
​І удар! Звук пластику, що тріщить, скрип металу, що гнеться від натиску, хрускіт скла, що розлітається в усі боки... Чи це так звучать людські кістки, що ламаються?
​Обличчя, порізане гострими уламками скла, вкривається липкою кров'ю. У ніздрі б’є запах металу, резини, моторного мастила, змішаного з дизельним пальним. Навколо все пливе. Руки, які не хочуть слухатися. Ноги, які одночасно горять вогнем і відмовляють, охоплені крижаним холодом. Зіниці печуть, як навіжені. Голова розколюється на тисячі дрібних частин. Але болю немає. Усе немовби не справжнє.
​Тільки очі. Реальніші за будь-що – Лідині очі...