Розділ 4

Його вирвало. Щойно Віктор наблизився до сільського кладовища, нутрощі попросилися назовні. Він обперся на холодну металеву огорожу і втер обличчя серветкою, тоді притулився щокою, щоб прийти до тями. Та ненадовго. Віктор не міг собі дозволити слабкості — навіть якщо ніхто цього не бачить. Він вирівнявся, поправив одяг і сплюнув. Всередині ще вагався, але таки відчинив хвіртку і увійшов на територію. Крокував повільно, виважено, немовби по мінному полю. Туди, в кінець кладовища, де поруч із огорожею-сіткою на самоті стояв надгробок. Він був дорогим, зробленим із найкращого каменю, але на ньому не було хреста. Лише зображення — жінка, що тримає на руках дитя. Знизу був викарбуваний напис:

«Найдорожчим у світі. Мамі та братику».

– Ось я знову тут, – його холодні очі заблистіли, а погляд став м’яким. – Давно не бачились. Стільки часу минуло, а я й не знаю, що сказати...

Віктор обернувся, потер потилицю і вилаявся.

– Та якого біса? Їх немає. Давно уже немає. Жодної людини, яка тут похована.

​Він важко видихнув і сів на поміст пам’ятника. Від лавки залишилися струхлявілі, напівгнилі уламки. Долоню пронизав холод від мармуру. Віктор поглянув на руку, а тоді перевів погляд на зображення похованих у цій могилі.

– Бачили б ви, яка вже Софійка, – він зітхнув. – Ви ж не знаєте. Це твоя онука, мамо. І твоя племінниця, братику. Здуріти можна, вона зараз старша, ніж ти, Марко. А я – за тебе, мамо. Якось не склалося в житті. Я залишився сам. Заробив купу грошей, але не маю ні сім’ї, ні рідних. Оля й розмовляти зі мною не хоче, а Софійка... Єдина, хто готова спілкуватися зі мною не заради грошей. І то, мені інколи здається, що донька боїться мене. Але є й хороше. Вона схожа на тебе, мамо. Буде такою ж красунею.

​Я часто шкодую, що ви похоронені тут, бо я не маю ні найменшого бажання приїжджати у цю діру. Це село навіть мою, як багато хто говорить, крижану кров змушує застигати у венах. Є й хороші спогади, але їх такий мізер! А жахливих... і згадувати немає бажання. І, правду кажучи, я й не пам’ятаю про них за межами Борового. Вони стали снами, казками, надуманими міфами. Так, жахливими, але просто історіями, розказаними кимось іншим. Немовби хтось пережив усі ці жахіття. А тепер я знаю, чітко пам’ятаю все, ніби це трапилося вчора. І від цього неймовірно боляче. Смішно, але я й забув це слово...

​Віктор підвівся і провів рукою по надгробку. Він відчув уперше за багато років, як по щоці покотилася гаряча сльоза.

​Далі, вузькою стежкою, Віктор підійшов до ще однієї могили. Тут на надгробку був хрест і обличчя усміхнених дідуся та бабусі. Вони не були йому рідними, але саме так він їх називав — люди, добріших за яких Віктор не зустрічав ніколи. Саме такими, веселими та життєрадісними, вони йому запам’яталися. Такими він їх пам’ятав... до сьогодні. Обличчя на надгробках почали змінюватися. Біль пронизував їх. Жахливий та нестерпний.

​Віктор відмахнувся. Вдарив себе кілька разів по обличчю і знову глянув на надгробок. Знову усміхнені обличчя з добрими очима.

До останньої могили наближатися було нестерпно. Старий гранітний пам’ятник потріскався, але зображення на мармуровій плиті збереглось. Вона залишилась молодою та красивою назавжди. І портрет на надгробку передавав щирість та життєрадісність дівчини.

«Ліда, – заледве про себе вимовив ім’я Віктор. – Красуня Ліда».

–Пробач... – витиснув насилу Віктор.

Він уважно вдивлявся їй у вічі. В з них кривуватими доріжками стікала волога. Здавалося вона зараз плаче. В цього не було ніколи. Ліда завжди усміхалась, наповнюючи все навкруги радістю. Її очі...

«Якого є кольору у неї були очі»? – милувався згадати Віктор.

Він закинув голову, відкривши обличчя для дрібної мжички, що летіла з неба. Віктор згадував події минулого, але кольору очей так і не пригадав.

Коли він вже хотів було йти, звернув увагу, що земля на могилі свіжа. Вона б поросла травою, якщо б її запустили. Або мала б бути засаджена квітами, якщо все ж хтось доглядав за могилою. Але тут чорна, немов би щойно завезена земля. І лава. Вона була майже новою. Збитою та пофарбованою якийсь місяць чи два тому.

«Володя, – про себе усміхнувся Віктор. – Його рук справа. Ніяк інакше. Він завжди кохав Ліду. З першого погляду. Щойно побачиши її».

–Вже скро тут буде лежати і Олег, – ці слова, немов би розірвали його груди, таку біль він відчув.

​Після відвідин на кладовищі, він сів за кермо свого Land Cruiser 200, міцно стиснув кермо і зашипів — чи то від злості, чи то від болю. Віктор зараз би натиснув щосили на педаль газу і поїхав би геть звідси. Але не міг. Не цього разу. Знову у цьому клятому селі загинула дорога йому людина! Стільки років минуло, а жах, який, Віктор сподівався, залишився у минулому, схоже, повернувся. І найгірше, що він не знав, як із ним впоратися. Ніхто не знав.

​Втекти легше за все. Просто чкурнути і більше ніколи не повертатися. Триматися якомога далі від Борового. Знову забути про все, знову сприймати усе як давно переглянутий фільм, про існування якого знаєш, та не пам’ятаєш уже ані головних героїв, ані сюжету. І плювати на всіх! Це ж не вперше. Віктору не звикати до такого. Та й йому завжди було байдуже до того, хто і що про нього думає чи говорить. Окрім доньки. Окрім його Сонечки. Але вона не дізнається. На інших же плювати.

​Віктор запустив двигун. Дизель почав монотонно працювати.

«Це всього лиш день-два, – крутилося в голові. – Відбуду похорони і поїду. Знову на довгі роки. А може, й назавжди. Все ж Олег — мій кум, друг дитинства. Лише кілька днів. Та й залишатися тут на ніч ніхто не буде. В місто. В готель».

​Віктор витягнув смартфон. Мережа показувала всього одну поділку. Він набрав ім’я «Олексій» і послав виклик. Та марно. Такий знайомий жіночий голос по той бік:

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

«Отже, він у селі. Не так багато місць, де б він міг бути, скільки того Борового. А зараз випити б».

​Він сам себе зловив на думці, що таке в голову йому не приходило давно. Віктор не вживав алкоголю роками, а тут — такі відчуття, що якщо не хильне келих оковитої, то розум його не витримає.