Розділ 3

Олексій поплескав Володю по спині та добродушно посміхнувся. Що він міг відповісти? Його перебування тут було небажаним, а споглядати на друга, який перетворився на безпомічного чоловіка, що не міг вижити без опіки, — вкрай важко. Та Володя пам’ятав їх усіх: навіть із плином часу він не забув нікого. І тепер тішився, як дитина, побачивши Олексія, упізнав його і уважно стежив за тим, що той робить.
​А Олексій усе ще зважував у руці ключ, вагаючись, відчиняти двері чи ні. Одна його частина прагнула увійти всередину, у свій колишній дім. Тут він ріс, тут дружив, тут уперше кохав. Тут він був щасливим, поки все не змінилося — здавалося, в одну мить. І саме через це інша частина кричала йому зсередини:
«Забирайся звідси геть! Тут лише біль та страждання!»
​– Я можу піти з тобою, – Володя незграбно поклав руку на плече Олексія. – Якщо тобі страшно.
– Страшно... – саркастично усміхнувся Олексій і вставив ключ у замкову щілину.
​Довелося докласти зусиль. Ключ ніяк не хотів прокручуватися, і лише з десятого разу замок простогнав, немовби йому стало нестерпно боляче, та відчинився. Облізлі, тепер уже незрозумілого кольору двері рипнули. В обличчя вдарило важке, застояне повітря. Ось цей момент. Ще крок — і Олексій увійде туди, де не бував багато років.
​Хата тепер здавалася куди меншою. Стіни та стеля, незважаючи на те, що їх досі вкривала біла побілка, тиснули важким пресом. Де-не-де їх прорізали чорні тріщини, немов поснувало товсте павутиння. У верхніх кутках розповсюдилася чорна цвіль, а люстри оповили тонкими нитками павуки.
​– Потрібно запалити п’єц, – щиро порадив Володя. – Вже холодно. Вночі точно змерзнеш.
– Навряд, – пройшов у сіни Олексій і відчинив двері у кімнату.
– Не змерзнеш? – щиро здивувався Володя.
– Газопостачання давно відрізане. Та й ночувати я тут не збираюся.
– Ти не залишишся? – розчаровано запитав Володя. – Ти знову поїдеш із дому?
– Це тепер не мій дім, – зітхнув Олексій чи то важко, чи то з полегшенням.
– Чому?
– У мене є дружина, діти... Де б вони не були, лише поруч — мій дім.
– А друзі? Ми так давно не проводили час усі разом. Я скучив. Дуже сильно скучив.
​Олексій не знав, що відповісти. Та й навряд чи зрозумів би Володя те, про що він говорив. Тому Олексій, промовчавши, пішов далі.
​У кімнаті все залишилося незмінним, лише припало товстим шаром пилу та шматками вапна, що відслоїлося і посипалося зі стелі. Здавалося, що тут час завмер: стара стінка з вітринами та посудом на полицях, круглий стіл, вкритий картатою скатертиною, кінескопний телевізор «Електрон» і ліжко з лакованими тафльованими бильцями. Воно залишалося застеленим, а зверху були поскладані подушки з вишиттям по краю наволочок. На стінах висіли образи. Фарба на них потріскалася, і зображене більше скидалося на породження пекла, аніж на небожителів.
​Олексій пройшов скрипучою підлогою до колись своєї кімнати. Тут також усе було до болю знайомим. Перше, що привернуло увагу, — китайський магнітофон на одну касету, що стояв на столі. Тут він колись робив уроки, слухав музику і відпочивав, часто проводячи час із друзями під популярні хіти 90-х.
​«Безтурботні часи», – посміхнувся про себе Олексій.
​А тоді його обличчя одразу споважніло. Ті часи дуже швидко закінчилися. Занадто швидко.
​На полиці, над столом, стояла світлина у рамці. Олексій взяв її і здмухнув пил. На зображенні друзі були усі поруч: спекотного літнього дня, на березі озера, ще мокрі після купання, усміхнені та щасливі. Вони обіймалися, сплітаючи руки один одному на плечах, а посередині навпочіпки сиділа дівчина.
​– Ти ще пам’ятаєш її? – запитав Володя.
– Ліду? – Олексій зробив паузу. – Так, звичайно. Єдина дівчина у нашій компанії.
– Вона красива, – замріяно сказав Володя, ніяково заломлюючи руки.
– Так, Ліда була красивою.
– Була і є. Вона й досі до мене приходить. А до тебе?
– Мені вже й батьки мої не сняться, а Ліда тим паче, – зітхнув Олексій. – Тоді... після її см... після того, як вона померла, – заледве витиснув із себе Олексій, – снилася кожної ночі. Тепер ні.
– А я усіх їх бачу. Твоїх тата і маму, Вітіну маму та братика, Ліду, друзяку Федю з його скаженою компанією. Усіх... А цієї ночі навіть Олега.
– Ти бачив Олега вночі? – брови Олексія зійшлися на переніссі. – Коли?
– Я ж кажу тобі, – знизав плечами Володя, – вночі.
– О котрій годині?
– Я бачив його двічі. Вперше, коли прокинувся опів на четверту — в туалет. Мама ставить будильник, щоб... щоб я не обмочився після... ну... – винувато розвів руками Володя. – Але цієї ночі я прокинувся швидше. На кілька хвилин. Олег до мене додому прийшов. Колись він не приходив. Ніколи не приходив. Навіть тоді, коли я його кликав. Це вперше. Йому було боляче. Дуже боляче. І він не міг говорити. Пробував... намагався щось сказати, та не зміг. Я хотів допомогти, але... він зник. А вже за кілька хвилин задзвонив будильник.
– Що саме він намагався сказати? – пам’ять Олексія одразу намалювала примару, яку він прийняв за Олега цього ранку о третій двадцять сім. – Можеш описати, як він виглядав?
​Володі важко було формулювати складні речення. Він збивався, коли описував Олега, його зовнішність та одяг, але все ж цього було достатньо, щоб Олексій зрозумів: усе сказане Володею сходиться з тим, що явилося йому в коридорі. І ті самі звуки: «Вр... вря... вр...»
​Завжди раціональний Олексій не міг повірити у почуте. Усе збігалося повністю — від похиленої голови з синюшними губами до кольору і типу одягу. І ніби й цього було мало — повішений Олег із порізаними венами на горищі був таким, як і примара в коридорі. А це вже щось незбагненне. Колись Олексій також не вірив у надприродне, але події давно минулих літ зламали його прагматизм. Та це було в дитинстві. А діти схильні перебільшувати та додумувати, тим паче в стані стресу. Та зрештою люди дорослішають, і казочки з небилицями залишаються за спиною, стаючи лише породженням фантазії та уяви. Чи можливо, що, поїхавши з села на навчання, він сам себе переконав, ніби пережите тут, у Боровому, — лише вигадки, а зовсім не реальність? І з часом примари почали блякнути, ставали спогадом, а тоді сприймалися як сни давно злетілих у небуття днів.
​– Щось не так? – вирвав друга з роздумів Володя.
– Ні-ні, все гаразд. Ти казав, що бачив його двічі?
– Так, – затягнув Володя голосну літеру, закинувши голову вгору.
– До цього де ти зустрічав Олега? Можливо, перед пожежею у Чорної Наталки?
– Ні, – заперечив Володя. – Її хата вже палала, коли він прийшов. І мами не було. Я злякався, що з нею щось трапилось, але вона побігла дивитись, що відбувається.
– Коли ти бачив Олега ще раз? – з притиском повторив запитання Олексій.
– Перед твоїм приїздом. Я побіг шукати маму. Я мав її оберегти, вона дуже добра у мене. Ти ж знаєш? Мама заспокоїла мене, завела додому і знову вклала у ліжко. Поцілувала, – на обличчі Володі намалювалася дитяча усмішка. – Я завжди засинаю, коли вона мене цілує, обіймає і говорить, що любить. Не знаю, скільки часу пройшло... А тоді прийшли вони.
– Хто вони?
– Олег і Ліда, – так, немовби це було очевидним, звів брови Володя.
– Зараз зовсім нічого не зрозумів. Вони тобі приснилися, напевно.
– Володю! – почулося знадвору. – Володю!
– Мама кличе, – обернувся він, округливши очі чи то з переляку, чи то від радості.
– Володю! – оклики ставали все гучнішими.
– Я бачу їх усіх, – подався до Олексія Володя і майже пошепки продовжив. – І її також.
– Кого її? – зосереджено глянув на друга Олексій.
– Ти знаєш...
– Володю, – у кімнату увійшла його мама. – Що ти тут робиш?
– Я з другом, – вказав на Олексія Володя.
– Доброго дня, тьотю Надю, – привітався Олексій.
– І тобі, – жінка кинула на нього пронизливий погляд, наповнений зневагою та презирством. А найбільше у ньому було ненависті.
– Я ж говорив, що вони приїдуть. Усі, – радів, немов дитина, що отримала щось дуже бажане, Володя.
– Так, говорив, – жінка взяла сина за руку. – А зараз пішли. Твої друзі зробили достатньо для того, щоб ти став... – вона затнулася. – Ходімо, сину. Не потрібно з ними зустрічатися. Вони знову тебе використають і покинуть.
– Тітко Надю, мені потрібно буде порозмовляти з вами, – зауважив Олексій. – Занадто багато жахливих подій трапилось у Боровому цієї ночі.
– Тут, у цьому Богом забутому селі, завжди траплялися жахливі події, – буркнула жінка. – Ви поїхали звідси і більше їх не бачите. Просто втекли. Ходімо, Володю. А ти, Олексій, якщо хочеш показати, який ти бравий поліцейський, то роби все за правилами. З моїм сином можеш розмовляти лише тоді, коли поруч я. Ти це знаєш. А якщо, як друг дитинства, хочеш поспілкуватись... Краще не потрібно.
​Вона потягла сина з хати геть. Олексій же стояв мовчки зі світлиною у руках. Тут, на зображенні, їх було шестеро. Тепер залишилося четверо. Та й то — при свідомості й чистому розумі лише він та Віктор. І це гнітило. А беручи до уваги останні події, думки проникали глибоко у свідомість і підточували розум та здоровий глузд.