РОЗДІЛ СЬОМИЙ

– Нумо, тримай! Тримай її! Невже міські дівчата усі такі повільні?
  Хейлі лише гмикнула – відповідати було ніколи, бо вона бігла на напівзігнених ногах, витягнувши перед собою руки в великих гумових рукавицях, переслідуючи широким подвір'ям велику птаху, яка неслася, метиляючи довгим білим хвостом, стріпуючи бурими з білим крильми, час до часу марно намагаючись злетіти. 
– Ну ж бо, дурна курко, я ж добра хочу! – прошипіла дизайнерка, зрештою ковзаючи пальцями по жорсткому глянсовому пір'ю. Підчепивши попід крила, вона триумфуючи випросталася, ледь не піднявши свою здобич над головою, немов переможниця Вімблдону. 
  Дядько Фред – невисокий, але кремезний широкоплечий чоловік років близько шістдесяти, з гладко зачесаним сивим волоссям, виглядав Хейлі у прочинені двері невеликої прибудови. Він був одягнений у білий халат, на руках були медичні рукавички, а стояв він біля мініатюрної копії операційного столу, де на металевій таці вже були розкладені блискучі страхітливі інструменти.
–Йди до мене, моя голубонько, – ласкаво промовив він до птаха, застиглого у руках Міллер, – хіба ж можна так лякатися? Ну ж бо, Хей, – іншим тоном – уривчастим і діловим – звернувся до небоги, – підніми пір'я їй на шиї.
  Хейлі обережно, намагаючись уникнути гострого гачкуватого дзьоба птаха – який, незважаючи на пестливе звертання дядька Фреда, був аж ніяк не голубом, а самицею орла-карлика –виконала необхідне, і чоловік одним швидким рухом зробив птасі ін'єкцію. Кругле темно-коричневе око зупинилося на Хейлі – і затяглося плівкою.
– Як хочеш, можеш йти,– Фред вклав пацієнта на стіл і став ножицями обстригати пір'я на крилі.
– Та я, мабуть, теж могла б щось зробити...– непевно мовила Міллер.

 – Гаразд, дай-но мені вату і антисептик.
  Дівчина простягла йому необхідне– а Фред вже відкрив під пір'ям широку криваву рану. 
– Жах який, – промовила, – ти її вилікуєш? 
  Фред зосереджено роздивлявся рану, потім вклав у неї ланцета.
– Здається, кістка не пошкоджена, – мовив зрештою, – це покращує справу... Притримай-но крило, розправ його.
  Хейлі зітхнула– рана видавалася такою великою, що їй було лячно зашкодити птасі.
Наступні хвилин п'ятнадцять вона спостерігала, як Фред витягав з рани довгу металеву скалку та вправно зашивав розірвану шкіру – аж поки е наклав пов'язку.
– Віднесеш її до кошика? – мовив він. – До вольєру наразі не можна – буде битися об грати ї сама собі зашкодить.
– Звісно, – Хейлі обережно припідняла орлицю і понесла в кут кімнати, де стояв великий плетений кошик з кришкою, – не хвилюйся, мала, – примовляла, влаштовуючи птаху, яка починала вже очунювати,– дядько завше робить як треба, скоро знову будеш літати...
  Фред з незворушним виглядом вмивав руки під краном біля широкого вікна.
Незабаром вони пили на кухні каву з розігрітим у микрохвильовці  яблучним пирогом – такій собі другий сніданок, зважаючи на те, що операцію орлиці дядько Фред проводив раннього ранку. Хейлі позіхнула і потерла кісточками очи.
– Завжди я тут не висипаюся, дядьку.
Фред, двоюрідний брат її матері, маркетолог на відпочинку і ветеринар – опікувач невеликого притулку для диких птахів і бродячих тварин за покликанням – сидів навпроти неї бадьорий і свіжий – він зазвичай просинався о п'ятій ранку, а вкладався о дев'ятій вечора.
– Ось тому й навідуєш старого самітника по два рази на півроку,– посміхнувся Фред.
Хейлі мугикнула – щось заперечити не змогла через шматок пирога у роті – коли її телефон нагадав про себе коротким сигналом повідомлення.
– Твій телефон,– зауважив дядько.
– Еге ж...– промурмотіла дівчина, одночасно ковзаючи по телефону пальцем і краєчком ока– на дісплеї спалахнув пульсуючими барвами великий анімаційний букет різнокольорових троянд, у тому числі і неіснуючих блакитних та пінково-жовтих. 
   Це було по-справжньому красиво – Хейлі захоплено усміхнулася. Як мило, що Луїс ще здатен на такі дрібні прояви уваги! А то ж бо їй здається, що він згадує її, лишень як бачить запис у власному діловому блокноті! Вона миттєво відписала "Дякую, любий!" – і тільки натиснувши значок відправки, запізніло здивувалася, що номер їй незнайомий. 
  "Радий, що тобі сподобалося – не знав, які квіти ти любиш",– відразу прийшла відповідь з нахабним задоволеним смайлом – Хейлі аж ногою під столом тупонула. Торн! 
   "Звідки ти знаєш мій телефон? Ти сталкер?" – набрали її пальці, не встигаючи за думками.
  "Овва!"–прийшло палаюче серце. – "Просто закоханий!"
  Вуста дівчини знову мимоволі склалися в усмішку, та вона вирішила, що довге мовчання засвідчить, що йому вдалося її спантеличити. А вона не піддасться!
"Це, звісно, жарт!" – безжально відіслала скептичну пичку.
  На екрані з'явилися дві благально складені долоні.
  "Як я знаю, що ти не пишеш зараз іще комусь?"– відказала Хейлі.
  "Дослухайся до свого серця!" – піднесено закликав співбесідник.- "Коли зустрінемось? Я ніде не можу тебе знайти!"
"Усьому свій час!" – парирувала Міллер.
  "Тоді головне – його не марнувати!"
  Хейлі пхикнула.
  "Ось і займися чимось корисним!"
  "Час з тобою – аж ніяк не змарнований!"
  "Не можу сказати того ж про себе!" – не втрималася від уїдливості Міллер.
  "А ти жорстока..." – серце у відповідь мало засмучений вигляд, аж дівчині й справді стало ніяково. 
"Вибач – квіти дійсно гарні", – відписалася.
  Серце тепер було куди оптимістичніше.
  Хейлі відчула, що на її обличчі знову блукає якійсь несвідомий дурнуватий усміх.
–Матір казала, ти заміж виходиш, – вітаю, бачу, у вас все добре, – прокоментував дядько, перехопивши її погляд.
"Це не наречений",– ледь не вихопилось у  Міллер, та вона встигла прикусити язика.
– Т-так... заміж...– пробелькотіла дівчина, повертаючи телефон екраном вниз. Щось схоже на солодкий смуток охопило її.
  Телефон пронизливо задзвонив – цей раз Хейлі завбачливо глянула на номер і злегка почервоніла –  її уваги цього разу домагався наречений. Відсунувши тарілку із залишком пирога, дівчина схопилася з місця і відійшла до одного з великих вікон.
– Привіт, Лу, – мовила вона трохи нервово, дивлячись крізь скло на одного з колишніх пацієнтів дядька Фреда – великого волохатого коллі, який повільно брів двором, ледь накульгуючи на задню лапу.
– Доброго ранку, Хей, – почувся рівний голос Луїса – вона наче побачила, як він розмовляє з нею, притиснувши слухавку плечем до вуха, і одночасно переглядає які-небудь папери. Його неодмінно підвищать– адже він в жодному разі не віддає перевагу особистому життю перед роботою! – Ти вчора якось швидко пішла. У тебе все гаразд?
  Хейлі заплющила очі, потім знову відкрила.
– Дещо сталося, Лу, – промовила вона якомога твердо.
–Цікаво, що? – спокійнісінько відповів Томпсон.
–Я...– пес зі двору повернув в її сторону довгасту морду з меланхолійним виразом– певно, він теж у своєму житті помилявся – недарма ж кульгає...– Коли я побачила тоді тебе з твоєю секретаркою...
–Ми знову будемо це обговорювати? – здивовано, трохи сердито перервав її Луїс.
–Ні, Лу, ні! – нервово заперечила Міллер.–Ми будемо говорити про нас! Я хочу, щоб у нас усе було добре, розумієш? А для цього ми  маємо... маємо...
– Добре, люба, тільки не влаштовуй мені, будь ласка, сцену телефоном. Я тебе слухаю.
  Хейлі судомно пустила очі під лоба, потім переступила з однієї ноги для на іншу. Все ж не так вона хотіла з ним розмовляти! Та вибору вже немає.
–Просто... Я збиралася сказати, що... розумію, як таке могло статися, бо ж я сама...– кожне слово їй доводилося ніби вичавлювати з себе, тоді як дівчині навпаки, хотілося, аби її голос звучав швидко й невимушено, майже жартівливо, – коротше, у мене учора вийшов трохи незручний момент ("незручний момент"! Це так тепер називається?!"), мене поцілували, і я подумала, що ти теж подумав би щось погане, якби раптом це побачив!
  В слухавці стояла така тиша, що Хейлі на мить подумалось, що наречений вимкнув її. Зрештою, він  заговорив – повільно і трохи насмішкувато:
– Цікаво. Така маленька помста, чи що?
  Хейлі зненацька закортіло розплакатися. 
– Помста? – перепитала вона знічено. – Лу, невже ти зовсім мене не розумієш? 
Томпсон кахикнув, неначе в горло йому потрапив пух.
–Нехай. То я його знаю? Мені починати непокоїтися?
Хейлі повернулася круг себе і знесилено опустилася на підвіконня.
– Ні, Лу...– тихо промовила вона, – ти його не знаєш... і непокоїтися тобі нема чого... я просто... хотіла бути чесною.
Луїс знову мовчав.
– Ти взагалі де зараз? На роботі? 
– Ні... я у дядька Фреда.
– Дядько Фред? Це який – що тримає у себе вдома притулок для півсотні усілякої живності?
–Так... я сьогодні допомогала оперувати орлицю... її знайшли неподалік дороги дівчатка-скаути, вона не могла злетіти...–Хейлі не вважала, що Луїсу це може бути цікаво, але говорила машинально. Вона майже шкодувала, що розповіла йому про поцілунок – адже лишилося відчуття якоїсь напівправди, напіввідвертості. Бо вона б мала розказати, що те, що трапилося між нею і Торном, викликало у ній сум'яття, хвилювання, що вона не знає, як поводитися... Навіщо тоді довіра та заручини, якщо не можна поділитися потаємним, не боячись засудження!
– Ясно.
– Лу... ти сердишся на мене?
– От що, люба: обговоримо це, як я повернуся з поїздки. Сподіваюся, до того нічого нового не станеться – ти не зустрінеш у дядька Фреда якогось чарівного бонобо?
Хейлі ледь не розсміялася, але у куточках очей з'явилися сльози.
– Ні. Певно, що ні. 
– Ось і добре, – його голос все ж здавався Міллер трохи неприродним.
– Лу... ти ж мене кохаєш? Правда? – тихо спитала вона, витираючи сльози до того, як вони встигли повноцінно оформитися.
–Звісно, – сухо відказав наречений, – та, як я розумію, у даній ситуації краще було б тебе спитати?
– О, Лу...– дівчина уривчасто зітхнула і закрила обличчя рукою, неначе він міг її зараз бачити.
– Тож за два дні побачимося. На все добре, мені час. Я й так забазікався, за півгодини –важлива зустріч.
– На все добре...– луною відгукнулася Хейлі.
  Вона сиділа так кілька хвилин, поки до неї не донісся голос дядька:
– Агов, дівчино, як вже ти розпрацювалася, чи не глянула б, як там наша пташка? Можливо, треба вже напувати.
  Хейлі перевела подих і піднялася з підвіконня.
–Я зроблю?
– Ні, це треба робити зі шприца і так, щоб не залити трахею, в тебе немає досвіду, – відрізав дядько.