РОЗДІЛ СЬОМИЙ

– Нумо, тримай! Тримай її! Невже міські дівчата усі такі повільні?

 Хейлі лише гмикнула – відповідати було ніколи, бо вона бігла на напівзігнених ногах, витягнувши перед собою руки в великих гумових рукавицях, переслідуючи широким подвір'ям велику птаху, яка неслася, метиляючи довгим білим хвостом, стріпуючи буро-білими крильми, час до часу марно намагаючись злетіти. 

– Ну ж бо, дурна курко, я ж добра хочу! – прошипіла дизайнерка, зрештою ковзаючи пальцями по жорсткому глянсовому пір'ю. Підчепивши попід крила, вона триумфуючи випросталася, ледь не піднявши свою здобич над головою, немов переможниця Вімблдону. 

Дядько Фред – невисокий, але кремезний широкоплечий чоловік років близько шістдесяти, з гладко зачесаним сивим волоссям, виглядав Хейлі у прочинені двері невеликої прибудови. Він був одягнений у білий халат, на руках були медичні рукавички, а стояв він біля мініатюрної копії операційного столу, де на металевій таці вже були розкладені блискучі страхітливі інструменти.

– Йди до мене, моя голубонько, – ласкаво промовив він до птаха, застиглого у руках Міллер, – хіба ж можна так лякатися? Ну ж бо, Хей, – іншим тоном – уривчастим і діловим – звернувся до небоги, – підніми пір'я їй на шиї.

Хейлі обережно, намагаючись уникнути гострого гачкуватого дзьоба птаха – який, незважаючи на пестливе звертання дядька Фреда, був аж ніяк не голубом, а самицею орла-карлика – виконала необхідне, і чоловік одним швидким рухом зробив птасі ін'єкцію. Кругле темно-коричневе око зупинилося на Хейлі – і затяглося плівкою.

– Як хочеш, можеш йти,– Фред вклав пацієнта на стіл і став ножицями обстригати пір'я на крилі.

– Та я, мабуть, теж могла б щось зробити...– непевно мовила Міллер.

 – Гаразд, дай-но мені вату і антисептик.

Дівчина простягла йому необхідне – а Фред вже розсунув пір'я, відкривши широку криваву рану. 

– Жах який, – промовила, – ти її вилікуєш? 

Фред зосереджено роздивлявся рану, потім вклав у неї затискача.

– Здається, кістка не пошкоджена, – мовив зрештою, – це покращує справу... Притримай-но крило, розправ його.

Хейлі зітхнула– рана видавалася такою великою, що їй було лячно зашкодити птасі.

Наступні хвилин п'ятнадцять вона спостерігала, як Фред витягав з рани довгу металеву скалку та вправно зашивав розірвану шкіру – аж поки не наклав пов'язку.

– Віднесеш її до кошика? – мовив він. – До вольєру наразі не можна – буде битися об грати і сама собі зашкодить.

– Звісно, – Хейлі обережно припідняла орлицю і понесла в кут кімнати, де стояв великий плетений кошик з кришкою. – Не хвилюйся, мала, – примовляла, влаштовуючи птаху, яка починала вже очунювати,– дядько завше робить як треба, скоро знову будеш літати...
 

Фред з незворушним виглядом вмивав руки під краном біля широкого вікна.

Незабаром вони пили на кухні каву з розігрітим у микрохвильовці  яблучним пирогом – такій собі другий сніданок, зважаючи на те, що операцію орлиці дядько Фред проводив вдосвіта.

Хейлі позіхнула і потерла кісточками очи.

– Завжди я тут не висипаюся, дядьку...

Фред, двоюрідний брат її матері, маркетолог на відпочинку і ветеринар – опікувач невеликого притулку для диких птахів і бродячих тварин за покликанням – сидів навпроти неї бадьорий і свіжий – він зазвичай просинався о п'ятій ранку, а вкладався о дев'ятій вечора.

– Ось тому й навідуєш старого самітника по два рази на півроку,– посміхнувся Фред.

Хейлі мугикнула – щось заперечити не змогла через шматок пирога у роті – коли її телефон нагадав про себе коротким сигналом повідомлення.

– Твій телефон,– зауважив дядько.

– Еге ж...– промурмотіла дівчина, одночасно ковзаючи по телефону пальцем і краєчком ока– на дісплеї спалахнув пульсуючими барвами великий анімаційний букет різнокольорових троянд, у тому числі і неіснуючих блакитних та пінково-жовтих. 

Це було по-справжньому красиво – Хейлі захоплено усміхнулася. Як мило, що Луїс ще здатен на такі дрібні прояви уваги! А то ж бо їй здається, що він згадує її, лишень як бачить запис у власному діловому блокноті!

Вона миттєво відписала "Дякую, любий!" – і тільки натиснувши значок відправки, запізніло здивувалася, що номер їй незнайомий. 

"Радий, що тобі сподобалося – не знав, які квіти ти любиш",– відразу прийшла відповідь з нахабним задоволеним смайлом – Хейлі аж ногою під столом тупонула. Торн! 

"Звідки ти знаєш мій телефон? Ти сталкер?" – набрали її пальці, не встигаючи за думками.

 "Овва!"–прийшло палаюче серце. – "Просто закоханий!"

Вуста дівчини знову мимоволі склалися в усмішку, та вона вирішила, що довге мовчання засвідчить, що йому вдалося її спантеличити. А вона не піддасться!

"Це, звісно, жарт!" – безжально відіслала скептичну пичку.

На екрані з'явилися дві благально складені долоні.

"Звідки мені знати, що ти не пишеш зараз іще комусь?"– відказала Хейлі.

"Дослухайся до свого серця!" – піднесено закликав співбесідник.- "Коли зустрінемось? Я ніде не можу тебе знайти!"

"Усьому свій час!" – парирувала Міллер.

 "Тоді головне – його не марнувати!"

Хейлі пхикнула.

"Ось і займися чимось корисним!"

 "Час з тобою – аж ніяк не змарнований!"

"Не можу сказати того ж про себе!" – не втрималася від уїдливості Міллер.

"А ти жорстока..." – серце у відповідь мало засмучений вигляд, аж дівчині й справді стало ніяково. 

"Вибач – квіти дійсно гарні", – відписалася.

Серце тепер було куди оптимістичніше – і Хейлі відчула, що на її обличчі знову блукає якийсь несвідомий дурнуватий усміх.

– Матір казала, ти заміж виходиш, – вітаю, бачу, у вас все добре, – прокоментував дядько, перехопивши її погляд.

"Це не наречений",– ледь не вихопилось у  Міллер, та вона встигла прикусити язика.

– Т-так... заміж...– пробелькотіла, повертаючи телефон екраном вниз. Щось схоже на солодкий смуток охопило її.

Телефон пронизливо задзвонив – цей раз Хейлі завбачливо глянула на номер і злегка почервоніла –  її уваги цього разу домагався наречений. Відсунувши тарілку із залишком пирога, дівчина схопилася з місця і відійшла до одного з великих вікон.