РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Тремтіння пойняло, здавалося, кожен нерв Хейлі – певно, від несподіванки. Вона немов не мала сил поворохнутися, відступити вбік – а Торн м'яко взяв її за плечі і вона відчула його пальці крізь бавовняну сорочку гарячими і міцними, наче раптом лишилася шкіри. Серце шалено калатало в грудях, у голові не було жодної думки – відчуваючи ніжну наполегливість його вуст, вона мимоволі, сама того не усвідомлюючи, майже відповіла на поцілунок, напіввідкрила губи, що зробило б його глибшим та пристраснішим – але Торн перший же й відхилився від неї. Опустивши руки, він зазирнув їй в очі. Вочевидь, йому сподобалося те, що він в них побачив, бо він посміхнувся. Добродушно та приязно, геть не глузливо.

– Н-навіщо ти це зробив? – пробелькотіла Хейлі.

– А хіба незрозуміло? – відповів хлопець впівголоса.

Та Хейлі тієї ж миті відчула жагучий сором, а слідом за ним – спалах гніву, що зробило її червоною, мов маків цвіт.

– Так не можна! – вигукнула вона.

Лассел ледь схилив голову набік, розглядаючи її, але стояв так само нестерпно близько.

– Не можна закохатися у гарну дівчину? 

– Закохатися? 
– Так. Я, здається, тебе кохаю, Хейлі Міллер. 

Він промовив ці слова серйозним і трохи здивованим тоном, і вони якось дивно забриніли в голові Хейлі, повторюючись і переплітаючись, та вона рішуче заборонила собі концентрувати на них увагу.

– Яке глупство! Ми лічені дні знайомі! – обуреним напівшепотом заперечила дівчина.

–За твердженням деяких науковців, людина закохується у перші вісім секунд знайомства...– зауважив Лассел.

– Закоханість – це ще не кохання, а суміш статевого інстинкту і багатої уяви! –відрізала Міллер.

– Що ж тоді кохання? Суміш статевого інстинкту та спільного рахунку в банку? – засміявся Торн.

– Ти... ти...– Хейлі зрештою відсунулася назад і відчула, що до неї ніби повертається дещиця здорового глузду. – Ти міг помітити, що я ношу обручку! 

– Овва, – Лассел стенув плечима, – мені здалося, ти сама на хвильку про неї забула. 

– Я що ж, мала розбити тобі об голову свого керамічного Будду, щоб ти зрозумів?

Торн перевів погляд на виріб розміром з голову немовляти, який сидів на столі дизайнерки, немов велика кумка, потім знов поглянув на дівчину.

–То ж ти не відштовхнула мене виключно з гречності? – запитав він із підступним сумом у голосі.

– Я розгубилася! – твердо наголосила Хейлі, втім, відводячи погляд. Зараз не час було аналізувати почуття та вираховувати, на скільки відсотків її реакція була приголомшеною, і наскільки – підсвідомо збуреною.

– Хейлі... – повільно і ніжно, з легким докором вимовив Торн її ім'я, ніби насолоджувався кожним його звуком. Він підняв руку – Хейлі здалося, що він збирається пестливо торкнутися її щоки, та вона не відсунулася ще далі, лише дивилася на нього широко розкритими очима.

Раптом прочинилися двері і в кабінет зазирнула голова Беккета, що виходила з великого вовняного шарфа, немов з гнізда, і гучно чмихнула червоним носом. 

– Перепрошую, як завадив, – гугняво промовив він.

– Нічому ти не завадив! – роздратовано вигукнула Міллер. – Ти ж наче хворієш? – вона кивнула на записку.

–Еге, – байдуже погодився колега і похитуючись, мов качка, протупотів до свого столу і всівся. Спина його мала вигляд байдужо-цікавий.

Торн, злегка зітхнув, знову здвигнув плечима і легко торкнувся пальцями руки дівчини – вона рвучко відсмикнула її, тільки потім зрозумівши, що він хотів лише попрощатися.

Впавши на стільця, Міллер, не бачачи нічого перед собою, втупилася очима в усміхненого клоуна. Потім вона його таки помітила – і з коротким вигуком сунула в теку, теку – у шухляду столу, а сама скочила з місця і схопивши торбинку, вилетіла з кабінету. 

Вже на сходах вона вийняла телефона і натиснула клавішу швидкого набору.

– Алло, Луїсе! – голос її звучав надто схвильовано, неначе у людини, що тільки-но ледь не потрапила під машину. – Ти зараз вільний? Ну, я маю на увазі, у тебе не нарада, не співбесіда і не щось таке? Та ні, все в порядку, я просто хочу тебе побачити, ти мій наречений, що тут дивного? – Хейлі б мала хихотнути, та тон її убивчо серйозний. – Можеш мене прийняти? От і добре.

Вона спустилася сходами стрімко, наче за нею котилася лавина, і полегшено ковтнула свіжого до паморозі повітря. Помітила, як від'їзджає машина Лассела – і чомусь сховалася за дверима. Довго він сидів у машині – чекав на неї? Хейлі знов почервоніла, що на холоді було не зовсім приємно – скидалося на те, неначе в неї жар. Та й ховатися було якось по-дитячому... Незважаючи на це, Хейлі вийшла з-за дверей лише як автівка поїхала. Хтось пройшов повз неї – і Міллер, скинувши голову, пішла до своєї зрештою відремонтованої маленької машини.

Перед самим кабінетом Луїса, з-за маленького столика, втім, немов спеціально для неї зробленого, Хейлі зустріла білосніжна посмішка міс Гелен – і дівчина зупинилася з певним неприємним відчуттям. Секретарка сиділа, щось набираючи бузковим манікюром на комп'ютері (швидше за все, розкладала пас'янс!), і увесь її вигляд був бездоганний – від ідеально рівної смоляно-чорної зачіски, з якої у потрібних місцях звисали романтичні кучерики, до обтислої сукні з невеликим викотом.

– Доброго дня, міс Хейлі, – промовила вона низьким бархатистим голосом.

Хейлі розгублено кивнула – ій здавалося, що секретарка, незважаючи на професійно- ввічливий тон, дивиться на неї насмішкувато. Міллер їй не вірила – і це їй самій не подобалося, бо робило у власних очах маленьким підозріливим ревнивим дівчам – а що може бути гірше?

Тож вона відвела погляд від її блискучого волосся і і пройшла до кабінету.

– Люба, добрий день, – мовив Томпсон, перекладаючи папери у теці, і лише потім підняв на наречену очі, ще повні ділової задуми. – То навіщо, нагадай мені, ти приїхала?

Хейлі мовчала, стоячи біля дверей, і згадала, як з цього самого місця бачила Луїса і секретарку. А щоб подумав Луїс, як зайшов би до її кабінету якіхось півгодини тому? Щоки Хейлі спалахнули. Вона ж і справді не відштовхнула Торна відразу! Та й потім не відштовхнула, як бути до кінця чесною – він сам відступив...