РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

– Люба моя дівчинка! – Луїс пригорнув її обома руками та зазирнув у обличчя. – Я так скучив!                                            
–Ти дуже довго не з'являвся...– промовила Хейлі й потерлася щокою об його підборіддя.                                        
– Роботи багато... Знайдеться, чим мене пригостити?           
– Звісно, ось, спекла банановий пиріг, та ще є залишки лазаньї...                                                                                               
– Звучить чудово! Звісно, ми можемо піти повечеряти до ресторану, але мені хочеться провести час лише з тобою...                                                                                                 
– Сідай, я зараз усе зроблю, – Хейлі метушливо звільнилася з його обіймів та ринулася на кухню.                  
Ставлячи у мікрохвильовку лазанью, вона почула, як у вітальні увімкнувся телевізор. 

Клас, тож він прийшов провести час з нею чи телевізором? – промовив у голові якійсь уїдливий голос.  

Маячня! – відрізала дівчина і втупилася на таймер. Скільки хвилин відмітити – три чи п'ять?                                  
–Люба, в тебе по третьому каналу бокс йде, не проти, я трохи подивлюся? – подав голос Луїс.

– Та звісно ні, Лу, призволяйся! – якнайлагідніше відгукнулася Міллер.

 "Це він в тебе ще питає, а як поберетеся, взагалі зважати перестане", – знов нагадав про себе огидний голос.

– Геть! – мимоволі скрикнула Хейлі.

– Люба, що? Не розчув.

– Нічого, це я не тобі.

"Це просто звичка! І ти помилишся, як подумаєш, що в когось уважність та запопадливість перших днів зберігається назавжди! Ти просто присікуєшся, бозна чому!" 

Коли Хейлі вийшла, несучи на прямокутній металевій таці наїдки, Луїс сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, і щонайуважніше спостерігав за поєдинком двох боксерів у червоних і салатових трусах. Вона поставила тацю на журнальний столик і сіла поруч із нареченим.

– Ти янгол, люба! – не відводячи погляду від екрану, Луїс вхопив шматок лазаньї.

– Каву будеш? – спитала дівчина.

– Ні, ти ж бо знаєш, я на ніч не п'ю.

– Так, звісно, забула.

– Джейкобі парирує хук!... Лукас не здається, він буквально підкочується під супротивника!...– захоплено репетував коментатор.

–А що то за тарілочка у тебе серед книг? –спитав Луїс між іншим, з хрускотом знищуючи пиріг.– Раніше наче не було.

 Хейлі кинула погляд на етажерку,  де поряд з книжками та кількома дрібничками мінилися барвами у яскравому світлі амазонські метелики.

– Це... це мені подарували, – трохи невпевнено відгукнулася Хейлі і взяла шматочок пирога, а потім поклала його назад.

– Справді? І хто саме? – голос нареченого здавався неуважним, він у двоє очей дивився, як Джейкобі видирає перемогу.

– Один... один замовник.

– Це недешева річ.

Обидва замовкли, та як Луїс вочевидь поринув у те, що відбувалося на екрані, Хейлі дещо замислилася. Їй було ніяково. Чи не мала вона розповісти йому, що цей замовник схоже, був би не проти перевести їхні з нею стосунки у більш особисті? Звісно, вона не потребувала захисту від небажаних залицянь, але чи не порушувало її мовчання принципу безумовної відвертості, без якої була неможлива справжня душевна близькість? 

 З кухні донісся звук кавника, що починав кипіти. Хейлі підскочила.

– Склянка води мені буде? – крикнув Луїс їй услід. – Із лимоном, як можна – знаєш, для кращого травлення.

– Еге ж... – похапцем вимкнувши плиту, Хейлі нахилилася до холодильника, що нагадував маленький сундук. Кілька лимонів зберігалося на дверцятах.

Коли вона повернулася, бокс вже закінчився – судячи зі стримано-задоволеного виразу обличчя Луїса, переміг саме той, за кого він вболівав.

Він посміхнувся назустріч дівчині – а вона з незграбним виглядом поставила на столик гарячого кухлика та високу склянку для Луїса.

По телевізору почався якійсь фільм.

– Як у тебе сьогодні були справи на роботі? –спитала Хейлі, дмухаючи на каву – власний тон здався їй фальшивим. Неначе вони вже сто років одружені і їм ні про що поговорити! Хіба не в тому сенс пари, що вони спілкуються не так, як будь-які знайомі на вулиці?!

– На роботі все було добре, люба...– Луїс дивився на неї та говорив, неначе з дитиною, яку не слід бентежити.

– В мене теж...– у тон йому сказала Хейлі та надовго притулилася губами до краю чашки.

"Ось і поговорили", – іронічно подумала собі.

–Ти немов якась засмучена? – краєм ока дивлячись на екран, мовив Луїс.

– Справді?

– Так, наче тебе щось непокоїть. Щось трапилося?

–Та ні, нічого... Луїсе, як ти вважаєш – що між нами зміниться після весілля?

–Овва! – наречений ніби як зітхнув із полегшенням. – То ось воно що! В тебе передвесільна лихоманка!

 Хейлі мугикнула.

–Любий, ти не лікар, щоб ставити мені діагноз.

– Боже, хтось говорить ущипливо! – засміявся Луїс. – Та не ображайся, в мене теж є дещо схоже. 

"Коли ти цілуєшся з секретарками?" – промайнуло в голові Хейлі.

– Я думаю, багато що зміниться – і на краще. Ти з'їдеш з цієї квартирки, де у людини може виникнути напад клаустрофобїї, ми будемо кожного ранку просинатися разом, а не як зараз, коли зустрічі можуть завадити затори на дорогах або аврал на роботі... У тебе буде подвійне прізвище – Міллер-Томпсон, хіба не гарно? –Луїс зробив великий  ковток і відставив склянку.

– Гарно, – кивнула Хейлі.

– Ми візьмемо кредит на дім у передмісті, тож років за десять, коли я стану заступником директора, зможемо подумати й про дітей.

Останнє слово він промовив, нібі йшлося про політ на Марс – ймовірний, але такий далекий, що зараз про нього не варто й говорити.

Хейлі знов кивнула. Луїс говорив розважливо та практично про їхнє спільне майбутнє, про те життя, яке вона донедавна уявляла лише невиразно й мрійливо. Звісно, він правий, що за можливості усе продумує наперед, та чомусь ця риса нареченого здалася їй не такою привабливою, як раніше. Може, як він сказав був їй, що дуже її кохає і буде щасливий провести з нею ціле життя, вона б відреагувала інакше? Яка нісенітниця! З чого їй раптом забаглося романтики?