РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

– Люба моя дівчинка! – Луїс пригорнув її обома руками та зазирнув у обличчя. – Я так скучив!
–Ти дуже довго не з'являвся...– промовила Хейлі й потерлася щокою об його підборіддя.
– Роботи багато... Знайдеться, чим мене пригостити?
– Звісно, ось, спекла банановий пиріг, та ще є залишки лазаньї...
– Звучить чудово! Звісно, ми можемо піти повечеряти до ресторану, але мені хочеться провести час лише з тобою...
–Сідай, я зараз усе зроблю, – Хейлі метушливо звільнилася з його обіймів та ринулася на кухню.
  Ставлячи у мікрохвильовку лазанью, вона почула, як у вітальні увімкнувся телевізор. Клас, тож він прийшов провести час з нею чи телевізором? – промовив у голові якійсь уїдливий голос. Маячня! – відрізала дівчина і втупилася на таймер. Скільки хвилин відмітити – три чи п'ять?
–Люба, в тебе по третьому каналу бокс йде, не проти, я трохи подивлюся? – подав голос Луїс.
–Та звісно ні, Лу, призволяйся! – якнайлагідніше відгукнулася Міллер.
  "Це він в тебе ще питає, а як поберетеся, взагалі зважати перестане", – знов нагадав про себе огидний голос.
– Геть! – мимоволі скрикнула Хейлі.
– Люба, що? Не розчув.
– Нічого, це я не тобі.
  "Це просто звичка! І ти помилишся, як подумаєш, що в когось уважність та запопадливість перших днів зберігається назавжди! Ти просто присікуєшся, бозна чому!" 
  Коли Хейлі вийшла, несучи на прямокутній металевій таці наїдки, Луїс сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, і щонайуважніше спостерігав за поєдинком двох боксерів у червоних і салатових трусах. Вона поставила тацю на журнальний столик і сіла поруч із нареченим.
– Ти янгол, люба! – не відводячи погляду від екрану, Луїс вхопив шматок лазаньї.
– Каву будеш? – спитала дівчина.
– Ні, ти ж бо знаєш, я на ніч не п'ю.
– Так, звісно, забула.
– Джейкобі парирує хук!... Лукас не здається, він буквально підкочується під супротивника!...– захоплено репетував коментатор.
–А що то за тарілочка у тебе між книгами? –спитав Луїс між іншим, з хрускотом знищуючи пиріг.– Раніше наче не було.
  Хейлі кинула погляд на етажерку,  де поряд з книжками та кількома дрібничками мінилися барвами у яскравому світлі амазонські метелики.
– Це... це мені подарували, – трохи невпевнено відгукнулася Хейлі і взяла шматочок пирога, а потім поклала його назад.
– Справді? І хто саме? – голос нареченого здавався неуважним, він у двоє очей дивився, як Джейкобі видирає перемогу.
– Один... один замовник.
– Це недешева річ.
  Обидва замовкли, та як Луїс вочевидь поринув у те, що відбувалося на екрані, Хейлі дещо замислилася. Їй було ніяково. Чи не мала вона розповісти йому, що цей замовник вочевидь хотів був перевести їхні з нею стосунки у більш особисті? Звісно, вона не потребувала захисту від небажаних залицянь, але чи не порушувало її мовчання принципу безумовної відвертості, без якої була неможлива справжня душевна близькість? 
  З кухні донісся звук кавника, що починав кипіти. Хейлі підскочила.
–Склянка води мені буде? – крикнув Луїс їй услід. – Із лимоном, як можна – знаєш, для кращого травлення.
–Еге ж... – похапцем вимкнувши плиту, Хейлі нахилилася до холодильника, що нагадував маленький сундук. Кілька лимонів зберігалося на дверцятах.
  Як вона повернулася, бокс вже закінчився – судячи зі стримано-задоволеного виразу обличчя Луїса, переміг саме той, за кого він вболівав.
Він посміхнувся назустріч дівчині – а вона з незграбним виглядом поставила на столик гарячого кухлика та високу склянку для Луїса.
  По телевізору почався якійсь фільм.
– Як у тебе сьогодні були справи на роботі? –спитала Хейлі, дмухаючи на каву – власний тон здався їй фальшивим. Неначе вони вже сто років одружені і їм ні про що поговорити! Хіба не в тому сенс пари, що вони спілкуються не так, як будь-які знайомі на вулиці?!
– На роботі все було добре, люба...– Луїс дивився на неї та говорив, неначе з дитиною, яку не слід бентежити.
– В мене теж...– у тон йому сказала Хейлі та надовго прилинула губами до краю чашки.
"Ось і поговорили", – іронічно подумала собі.
–Ти немов якась засмучена? – краєм ока дивлячись на екран, мовив Луїс.
– Справді?
–Так, наче тебе щось непокоїть. Щось трапилося?
–Та ні, нічого... Луїсе, як ти вважаєш – що між нами зміниться після весілля?
–Овва! – наречений ніби як зітхнув із полегшенням. – То ось воно що! В тебе передвесільна лихоманка!
   Хейлі мугикнула.
–Любий, ти не лікар, щоб ставити мені діагноз.
– Боже, хтось говорить ущипливо! – засміявся Луїс. – Та не ображайся, в мене теж є дещо схоже. 
"Коли ти цілуєшся з секретарками?" – промайнуло в голові Хейлі.
– Я думаю, багато що зміниться – і на краще. Ти з'їдеш з цієї квартирки, де у людини може виникнути напад клаустрофобїї, ми будемо кожного ранку просинатися разом, а не як зараз, коли зустрічі можуть завадити затори на дорогах або аврал на роботі... У тебе буде подвійне прізвище – Міллер-Томпсон, хіба не гарно? –Луїс зробив великий  ковток і відставив склянку.
– Гарно, – кивнула Хейлі.
– Ми візьмемо кредит на дім у передмісті, тож років за десять, коли я стану заступником директора, зможемо подумати й про дітей.
  Останнє слово він промовив, нібі йшлося про політ на Марс – ймовірний, але такий далекий, що зараз про нього не варто й говорити.
  Хейлі знов кивнула. Луїс говорив розважливо та практично про їхнє спільне майбутнє, про те життя, яке вона донедавна уявляла лише невиразно й мрійливо. Звісно, він правий, що за можливості усе продумує наперед, та чомусь ця риса нареченого здалася їй не такою привабливою, як раніше. Може, як він сказав був їй, що дуже її кохає і буде щасливий провести з нею ціле життя, вона б відреагувала інакше? Яка нісенітниця! З чого їй раптом забаглося романтики?
– Як вважаєш, у нас буде голе щастя? – раптом спитала.
  Луїс звів разом темні брови з виразом добродушного глузування.
– Голе щастя? – перепитав, розгортаючись до дівчини усім корпусом. – Цікавий вираз! Що він означає?
  Хейлі знітилася. Це були слова Торна Лассела, що він сказав їй сьогодні, і вона не знала, чого були вони спливли у її голові.
– Я думаю, це відчуття, – сказала вона. – Розумієш, є таке, коли в людини начебто є всі передумови, щоб почуватися щасливою. В неї є улюблена робота, надійні стосунки, друзі, вона не голодує й не знаходиться у зоні бойових дій... Але якось це може виявитися... ну не знаю, порожньою формою, у якій немає справжнього сенсу, тож маючи все для щастя, щастя вона не має, мабуть так...– вона ще ковтнула кави й потяглася поставити чашку.
– Не знаю як там щодо голого щастя, – з усмішкою мовив Луїс, – а ось  декого я залюбки б побачив голим! – він одним швидким рухом поклав свої руки Хейлі на талію та просунув їй під блузку.
  Дівчина мимоволі завмерла. Його долоні вправно просувалися по її спині вгору, поки не дісталися застібки бюстгальтера, водночас чоловік схилився до неї і доторкнувся губами до шиї.
"Ну звісно, він робить усе, як завжди,
немов по підручнику. Йому самому не нудно?", – знов прокинувся голос в її голові, і Хейлі вжахнулася. Та що з нею робиться?! Але найсумніше, що її тіло ніяк не реагувало на пестощі нареченого. Його вкрадливі дотики і акуратні поцілунки лишали її байдужою, як ніколи раніше. А він наче й не помічав, можливо, сподіваючись ще розпалити її. Та без внутрішнього відгуку усе це було безглуздо і майже неприємно.
– Вибач, Лу, я не в гуморі, – промовила Міллер.
Та Луїс наче не почув її – його дихання зробилося важким, він пригорнув дівчину до себе міцніше.
–Лу, прошу! – Хейлі підвищила голос.
  Луїс знехотя підняв голову і подивився їй в обличчя.
– Ну що таке, люба? – лагідно-терплячим тоном запитав він.
– Вибач, – Хейлі відсторонилася, поправляючи одяг, – я наче втомилася сьогодні.
–Дійсно? – Луїс посміхнувся, не втрачаючи надії. – А як я зроблю тобі масаж?
– Ні, Лу, не сьогодні, добре? – дівчина підвелася.
  Луїс знизав плечима.
–Добре, – сказав він незворушно, – та хоч на дивані заночувати дозволиш? Не хочу пізно їхати.
– Авжеж! – Хейлі швидко нахилилася до нього та цмокнула у щоку.– Не ображайся!
–Та чого тут ображатися, як наречена лишає в дурнях, – мугикнув Луїс. – Жартую!
    Хейлі не могла заснути. Вона лежала у ліжку, дивлячись перед собою у темряву, з розкладеного дивану у вітальні доносилося розмірене посапування нареченого, та про нього вона думала меньше за все. Вона думала.... про логотип. Усе, що вона мала зробити, аби позбутися цього бентежного спілкування із Торном Ласселом – це вигадати емблему, яка буде йому до душі. Можна б було подумати, що він спеціально тягне час, аби довше мати привід для зустрічей – та ні, навряд, він говорить щиро. Вона  сама це відчувала – що помалу робиться швидше ремісником, аніж митцем, що дедалі менше замислюється над внутрішнім сенсом речей, які робить...
Метелики на амазонській тарілці – хіба могла б вона хоч приблизно вигадати таке саме?... Вона думала про Торна, про його очі – зелені, з дуже чорними чоловічками і золотавими плямками круг них... Вони дивляться на неї завжди по-іншому, але в них є якась увага, наче йому, Торну, дуже цікаво спостерігати за нею, дізнаватися про неї щось нове... Ні, вона йде не туди, думаючи про його очі. Що їй відомо про його компанію? Вона виробляє додатки, що в ігровій формі навчають різних мов, які дуже популярні серед дітей, але й дорослі відгукуються про них, як про вельми корисні у вивченні мови "з нуля"... Діти.... дорослі... що між ними спільного? Що й ті й ті або були, або будуть один одним... Торн... Хейлі пригадувала все, що він їй розповідав, з яким виразом він це робив, аж поки його обличчя не спливло у її пам'яті немов живе, а голос не зазвучав у вухах. 
  Раптом Хейлі скочила з ліжка.Так! У пітьмі вона перечепилася об стілець, та встигла підхопити його, щоб не наробити шуму, дісталася до столу, увімкнула маленьку лампу і підтягла до себе стос паперу та коробку кольорових олівців. Один лист, другий, третій... В неї шалено калатало серце, вона боялася втратити думку, яка неофоремно окреслюючись в її голові, з'явилася геть несподівано, та Хейлі була певна – це те, що треба! 
–Люба, яка година? – почувся сонний та невдоволений голос Луїса.
– Н-не знаю, – відмахнулася дівчина.
  Луїс з якимось дивним старечим крекотінням підійнявся з дивану і пішов до ванної. Хейлі судомно черкала олівцем, сподіваючись встигнути захопити мить натхнення, гострого й солодкого.
  Томпсон повернувся до вітальні.
–Зараз п'ята ранку, – докірливо зауважив він. – Проспиш на роботу!
  Хейлі сцепила зуби.
–Хей, ти мене чуєш?
–Та зараз я, зараз! – розпачливо відгукнулася Міллер.
–Не затримуйся, – додав Луїс і знов повалився на диван, змусивши його не на жарт зарипіти.
  Зранку Хейлі дійсно мала сонливий вигляд, але внутрішньо була дуже задоволена. У офісі її сусід знову був відсутній – "Захворів", лаконічно повідомляла записка на екрані комп'ютера. Вона стала займатися іншими проектами, час до часу поглядаючи на теку, приготовану для Торна. Їй було трохи дивно, що він досі не прийшов.
  Вже мала бути перерва на обід, як у двері кабінету постукали.
–Заходьте! – надто хапливо відповіла Хейлі і розвернулася на кріслі обличчям до дверей.
  Увійшов Торн Лассел.
– Добрий день, Хейлі, – промовив він, злегка усміхаючись.
–Добрий день, – відповіла дівчина, раптом зашарівшись.
– Сподіваюся, у тебе є для мене щось цікаве? – Торн сягнистим кроком дістався її столу.
– Ось,– Хейлі розгорнула теку.
Торн уважно  подивився на декілька листків. На них олівцями був зображена крихітна фігурка клоуна у  кучерявій рудій перуці, він йшов, незграбно й весело закидаючи перед собою ноги у величезних черевиках, а у руці тримав зв'язку різнокольорових повітряних кульок, на яких були написані різні іноземні слова.
  Торн уважно передивився їх всі – Хейлі бачила, як його обличчя зробилося поважним. Їй навіть зробилося лячно – чи правильно вона зробила, чи не торкнулася надто болісних струн? 
  Замовник поклав листи на стіл.
   Хейлі  схвильовано підвелася з місця.
– То що? – тихо спитала.
   Торн повернувся до неї.
–Дякую, – промовив він і раптом поцілував її у губи.