РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

– І що? Ти так просто сприйняла це? Він нав'язує тобі власну волю! – обурювалася Рейчел.

– Ну чому нав'язує – в записці було, що як сукня мені не до вподоби, її можна замінити, – спокійно відповіла Хейлі.

 Вона стояла перед дзеркалом, оцінюючи відображення у довгій атласній сукні кольору слонової кістки, бального покрою –з помірним викотом і рукавами-"метеликами". Найкраща подруга спостерігала за нею з дивану, схрестивши руки на грудях та скептично підібгавши губи.

– И ти так просто це сприйняла?

– Послухай, я подзвонила йому, спитала, що це значить – що це могло значити, га, Рейч? – вона розвернулася до подруги, не припиняючи оглядати себе в дзеркало – збоку сукня мала не менш ефектний вигляд, підкреслюючи стан та м'якими складками спадаючи додолу. – Що він хоче перевести наші стосунки на новий етап, ось що. Що він хоче бути лише зі мною.

– А ти не думала, що, може, лише з тобою і трохи – іще з кимось? – не вгавала Рейчел.

–Луїс – не лицемір! – вибухнула Хейлі. – Як він сказав, що це була випадковість, отже, так воно й було.

– А його секретарка такої ж думки? – лукаво примруживши око, спитала подруга.

– Рейч! – наречена навіть була б тупнула ногою, якби вона в неї ще трохи не боліла. – До чого тут вона? Якщо я зроблюся детективом і буду звіряти покази, про жодну довіру не йтиметься!

– Авже-еж...– с сумнівом протягнула Рейчел. – Слухай, а той, замовник, з яким ти ногу пошкодила – хоч ти й розповіла в двох словах, але мені здалося, усе не так просто! Га?

– Не розумію, про що ти. 

– Еге ж! – засміялася Рейчел. – Але ж ви з першої зустрічі стали такі близькі! Того, що він побачив, ще не взнавши твого імені, Луїс удостоївся десь місяців за сім від знайомства?

– Яка дурня! – Хейлі взялася обережними рухами знімати з себе сукню. – За твоєю логікою, найкраще люди знають одне одного на пляжі!

– Спідне – це не бікіні,– захихотіла Рейчел.

– Годі тобі!

– Ти йому подобаєшся?

– Кому? – Хейлі була рада, що обличчя її ще сховане у метрах атласу.

– Цьому замовнику! 

– Рейч, про що ти думаєш! Чому я маю йому подобатися? 

– Авжеж, бо кожен твій кліент вивозить тебе у пошуках натхнення у романтичну прогулянку на пагорби!

– Як розумієш, прогулянка була не дуже романтична, зважаючи на стан моєї ноги,– Хейлі сховалася у спальню, де лишила свій повсякденний одяг.

  Рейчел промовчала, а потім голосно гукнула:

– Скажи – ти хочеш за нього заміж?

– Що за дурне питання! – відповіла Міллер.

 Звісно, вона хоче за нього заміж. Вони два роки разом, хіба це просто так викинеш на смітник? Адже він не сумнівається, що хоче бути з нею – було б це так, розважайся він дійсно нишком з іншою? І вона ни з ким, окрім нього, не уявляє свого майбутнього... принаймні серйозно цим не займалася. Остання думка змусила Хейлі насупитися. Невже вона така легковажна? Якась година наодинці, розмова про особисте, тактильний контакт – вона мимоволі покрутила ступнею, ніби відчуваючи досі на ній дотикі Торна Лассела – і вона вже собі щось думає?! Хіба мало буває у спілкуванні між людьми швидкоплинних симпатій – то ж він ій подобається, треба визнати! – то що ж, кожного разу рвуть довгий, усталений зв'язок, аби спробувати щось іще? Ні, дурниці! Що дивно, так це те, що після тривалої ніжної бесіди телефоном до неї не приїхав Луїс. Поцілунки, обійми – певно, їй не було б часу згадувати Торна Лассела! Але, до речі, їй необхідно вигадати цей злощасний логотип! Треба покінчити з цим... цим... знущанням!

 На другий день замислена як ніколи, Хейлі Міллер заходила до ліфту, щоб дістатися свого третього поверху у офісі, та встигла була відсторонено порадіти, що опинилася у кабіні сама, як буквально в останню мить між дверцятами, які стрімко  зближувалися, влетів Торн Лассел. Хейлі мимоволі зітхнула, а чоловік осяйно посміхнувся.

– Доброго ранку! – привітав.

Дівчина кивнула у відповідь.

– Як твоя нога?

– Нормально.

– Справді? – замовник зненацька опустився на одне коліно та обережно взявся за її ступню.

– З глузду з'їхав? – вихопилось у Міллер. –Що ти робиш?

–Дивлюся, чи немає припухлості. Бачу, нема... Не болить більше? – обтряхнувши пальці, він знову випростався.

– Ні, нічого не болить, я в порядку. І припинити поводитися зі мною, наче ти за мене відповідаєш!
Торн посміхнувся, дивлячись на неї.

– А мені це подобається! Я давно ні за кого не відповідав...

 Хейлі не знайшлася, що відповісти, та Лассел і не зважив на це, безтурботно продовживши:

– Ще у мене є невеличкий подарунок, який має допомогти твоєму натхненню! – Торн вправно розстібнув сумку-планшет, що висіла на широкому ремені в нього через плече, і вийнявши з нього пласку круглу річ у сірому  обгортковому папері, перев'язану несподівано яскравою рожево-бузковою стрічкою.

– Дякую... – відгукнулася Хейлі спантеличено, мимоволі промацуючи пальцями дарунок, – але взагалі-то, не треба було.

– Сподіваюся, тобі сподобається, – відмахнувся замовник.

 Тут двері ліфту розійшлися і Хейлі ступила на волю.

 Беккета за сусіднім столом не було, тож Міллер невимушено влаштувалася на своєму місці і за наполяганням Торна розгорнула презент – це виявилася сувенірна порцелянова тарілка, прикрашена ніби впечатаними в неї блакитними й рожевими метеликами, від самої великої, в центрі, розміром у десяток сантиметрів, до дрібніших обабіч. Тарілка нагадувала якусь дивовижну мерехтливо-блискучу квітку і в перший момент викликала у Хейлі вигук захоплення.

–Дуже красиво! – сказала вона.

– Це справжні амазонські метелики, – відповів Торн.

– Справжні? Тобто вони були живими?– спитала дівчина, милуючись виробом – за різного освітлення воно ніби змінювало колір, переливаючись мінливими відтінками.

– Саме так.

– Боже! – Міллер зітхнула. – Милуватися жахливою смертю живих істот...

– У метеликів нерозвинена нервова система, – заявив Лассел.

– Чудове виправдання!