РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

– І що? Ти так просто сприйняла це? Він нав'язує тобі власну волю! – обурювалася Рейчел.
– Ну чому нав'язує – в записці було, що як сукня мені не до вподоби, її можна замінити, – спокійно відповіла Хейлі.
  Вона стояла перед дзеркалом, оцінюючи відображення у довгій атласній сукні кольору слонової кістки, бального покрою –з помірним викотом і рукавами- "метеликами". Найкраща подруга спостерігала за нею з дивану, схрестивши руки на грудях та скептично підібгавши губи.
– И ти так просто це сприйняла?
– Послухай, я подзвонила йому, спитала, що це значить – що це могло значити, га, Рейч? – вона розвернулася до подруги, не припиняючи оглядати себе в дзеркало – збоку сукня мала не менш ефектний вигляд, підкреслюючи стан та м'якими складками спадаючи додолу. – Що він хоче перевести наші стосунки на новий етап, ось що. Що він хоче бути лише зі мною.
– А ти не думала, що, може, лише з тобою і трохи – іще з кимось? – не вгавала Рейчел.
–Луїс – не лицемір! – вибухнула Хейлі. – Як він сказав, що це була випадковість, отже, так воно й було.
– А його секретарка такої ж думки? – лукаво примруживши око, спитала подруга.
– Рейч! – наречена навіть була б тупнула ногою, якби вона в неї ще трохи не боліла. – До чого тут вона? Якщо я зроблюся детективом і буду звіряти покази, про жодну довіру не йтиметься!
– Авже-еж...– с сумнівом протягнула Рейчел. – Слухай, а той, замовник, з яким ти ногу пошкодила – хоч ти й розповіла в двох словах, але мені здалося, усе не так просто! Га?
– Не розумію, про що ти. 
– Еге ж! – засміялася Рейчел. – Але ж ви з першої зустрічі стали такі близькі! Того, що він побачив, ще не взнавши твого імені, Луїс удостоївся десь місяців за сім від знайомства?
– Яка дурня! – Хейлі взялася обережними рухами знімати з себе сукню. – За твоєю логікою, найкраще люди знають одне одного на пляжі!
– Спідне – це не бікіні,– захихотіла Рейчел.
– Годі тобі!
– Ти йому подобаєшся?
– Кому? – Хейлі була рада, що обличчя її ще сховане у метрах атласу.
– Цьому замовнику! 
– Рейч, про що ти думаєш! Чому я маю йому подобатися? 
– Авжеж, бо кожен твій кліент вивозить тебе у пошуках натхнення у романтичну прогулянку на пагорби!
– Як розумієш, прогулянка була не дуже романтична, зважаючи на стан моєї ноги,– Хейлі сховалася у спальню, де лишила свій повсякденний одяг.
   Рейчел промовчала, а потім голосно гукнула:
– Скажи – ти хочеш за нього заміж?
– Що за дурне питання! – відповіла Міллер.
  Звісно, вона хоче за нього заміж. Вони два роки разом, хіба це просто так викинеш на смітник? Адже він не сумнівається, що хоче бути з нею – було б це так, розважайся він дійсно нишком з іншою? І вона ни з ким, окрім нього, не уявляє свого майбутнього... принаймні серйозно цим не займалася. Остання думка змусила Хейлі насупитися. Невже вона така легковажна? Якась година наодинці, розмова про особисте, тактильний контакт – вона мимоволі покрутила ступнею, ніби відчуваючи досі на ній дотикі Торна Лассела – і вона вже собі щось думає?! Хіба мало буває у спілкуванні між людьми швидкоплинних симпатій – то ж він ій подобається, треба визнати! – то що ж, кожного разу рвуть довгий, усталений зв'язок, аби спробувати щось іще? Ні, дурниці! Що дивно, так це те, що після тривалої ніжної бесіди телефоном до неї не приїхав Луїс. Поцілунки, обійми – певно, їй не було б часу згадувати Торна Лассела! Але, до речі, їй необхідно вигадати цей злощасний логотип! Треба покінчити з цим... цим... знущанням!
  На другий день замислена як ніколи, Хейлі Міллер заходила до лифту, щоб дістатися свого третього поверху у офісі, та встигла була відсторонено порадіти, що опинилася у кабіні сама, як буквально в останню мить між дверцятами, які стрімко  зближувалися, влетів Торн Лассел. Хейлі мимоволі зітхнула, а чоловік осяйно посміхнувся.
– Доброго ранку! – привітав.
  Дівчина кивнула у відповідь.
– Як твоя нога?
– Нормально.
– Справді? – замовник зненацька опустився на одне коліно та обережно взявся за її ступню.
–З глузду з'їхав? – вихопилось у Міллер. –Що ти робиш?
–Дивлюся, чи немає припухлості. Бачу, нема... Не болить більше? – обтряхнувши пальці, він знову випростався.
– Ні, нічого не болить, я в порядку. І припинити поводитися зі мною, наче ти за мене відповідаєш!
Торн посміхнувся, дивлячись на неї.
– А мені це подобається! Я давно ні за кого не відповідав...
  Хейлі не знайшлася, що відповісти, та Лассел і не зважив на це, безтурботно продовживши:
– Ще у мене є невеличкий подарунок, який має допомогти твоєму натхненню! – Торн вправно розстібнув сумку-планшет, що висіла на широкому ремені в нього через плече, і вийнявши з нього пласку круглу річ у сірому  обгортковому папері, перев'язану несподівано яскравою рожево-бузковою стрічкою.
– Дякую... – відгукнулася Хейлі спантеличено, мимоволі промацуючи пальцями дарунок, – але взагалі-то, не треба було.
– Сподіваюся, тобі сподобається, – відмахнувся замовник.
  Тут двері лифту розійшлися і Хейлі ступила на волю.
    Беккета за сусіднім столом не було, тож Міллер невимушено влаштувалася на своєму місці і за наполяганням Торна розгорнула презент – це виявилася сувенірна порцелянова тарілка, прикрашена ніби впечатаними в неї блакитними й рожевими метеликами, від самої великої, в центрі, розміром у десяток сантиметрів, до дрібніших обабіч. Тарілка нагадувала якусь дивовижну мерехтливо-блискучу квітку і в перший момент викликала у Хейлі вигук захоплення.
–Дуже красиво! – сказала вона.
– Це справжні амазонські метелики, – відповів Торн.
– Справжні? Тобто вони були живими?
– спитала дівчина, милуючись виробом – за різного освітлення воно ніби змінювало колір, переливаючись мінливими відтінками.
– Саме так.
– Боже! – Міллер зітхнула. – Милуватися жахливою смертю живих істот...
– У метеликів нерозвинена нервова система, – заявив Лассел.
– Чудове виправдання!
– Принаймні, це природа, а не ерзац. 
– Тобто я можу носити взимку ведмежу шапку замість штучного хутра?  – трохи їдко поцікавилася дівчина, тим не менш, не в змозі відвести очей від яскравих барв.
– Прогрес не стоіть на місці, й технології вдосконалюються, але я не знаю напевне, що гірше для природи – виробити скількісь шапок зі шкур тих 300 ведмедів, яких щороку відстрілюють лише в Канаді задля запобігання їхньому занадто швидкому розмноженню, або усі ті викиди в атмосферу від нафто-поліпропіленових сурогатів?
–Дивні в тебе думки, – промурмотіла Міллер.
– Які вже є, – розвів руками хлопець. 
–Добре, добре, – Хейлі поклала тарілку посеред столу та дістала папку, – ось у мене є кілька варіантів...
  Торн дивився уважно, коментував, посміхався, але підсумок лишився той самий – лагідно перепросивши, він змушений був визнати, що жодна її робота йому не підходить.
– Можливо, варто знайти іншого виконавця? – у відчаї спитала Хейлі.
   Торн похитав головою.
– Ні, я знаю, лише ти здатна це зробити, просто ти... ти маєш скинути полуду з очей. Ти набила руку, володієш тим, що називають професійними знаннями, – тим, що до тебе опрацювали покоління майстрів, – але я хочу більшого. Я хочу, щоб ти побачила речі такими,  які вони є, голу правду, та не брутальну, неприкриту, а ту, що люди бачать очима серця.
  Хейлі із замішанням дивилася на нього  – давно вона не розмовляла у такому тоні... Та що він взагалі від неї хоче? Невже справа лише у логотипі?
А він дивився на неї спокійно й навіть трохи сумно – а потім взяв її ліву руку своєю. Хейлі завмерла й не противилася йому  – та раптом на її підмизиннному пальці яскраво спалахнув брильянт обручки, подарованої їй Луїсом. Вона вперше одягла її сьогодні після сварки. Торн наче був захоплений зненацька – втупився у каблучку, неначе не міг зрозуміти, що це таке, їхні сплетені руки завмерли у повітрі.
– І звісно, ти заслуговуєш на голе щастя, не на порожній антураж без внутрішнього сенсу, –докінчив він  і відпустивши її долоню, швидко вийшов.
  Хейлі лишилася отетеріла – кинула розгублений погляд спершу на власну обручку, а потім – на сяючі барви амазонських метеликів.