РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

– Це – апельсин,– впевнено заявив Торн.

 Хейлі тихенько зітхнула, дивлячись на черговий лист паперу з нарисом, який викликав у замовника таку однозначну і вочевидь, несхвальну оцінку.

– Вам взагалі жоден варіант не подобається? – терпляче спитала.
– Жоден, коли до мене звертаються на "ви", – відрубав Лассел.

Хейлі обережно випросталася на місці: те, що вона сиділа за столом, засипаним ескізами майбутнього логотипу, а замовник стояв, неначе нависаючи над нею, спершись однією рукою на стіл, а іншою – на спинку її стільця, змушувало дівчину  почуватися ніяково, але показувати це вона аж ніяк не бажала. Чого вона хотіла, так це якнайшвидше вигадати цю злощасну емблему і спекатися Торна, його лагідної насмішки та мимовільного нагадування про найприкріший день у її житті, але він геть не збирався спрощувати їй завдання.

– Я не переходжу з клієнтами в особисті стосунки, – манірно відгукнулася Міллер.

Беккет за сусіднім столом схвально кахикнув, шурхотячи своїми паперами із завзяттям десятка мишей.

– Закладаюся, геть не кожен клієнт бачив вас такою, якою бачив я...– мрійливо почав Торн.

Беккет раптом притих, а щоки у Хейлі порожевіли. 

– Що за дурниці! – впівголоса обурилася вона.

Лассел з підкресленою безневинністю посміхнувся, водночас уважно дивлячись на Хейлі темно-карими очима.

– А хіба ні?

Беккет буквально перетворився на слух – Хейлі здалося, неначе вона бачить, як витягнулося його неоковирне вухо під пасмами тьмяного сірого волосся. Сусід виконував у офісі обов'язки старенької-пліткарки – не так з якоїсь злісності, як з любові до мистецтва.

– Ось що – нам треба вийти, –заявив Торн.

– Вийти?

– Так. Тутешня атмосфера не надихає, творець геть не бачить того, що я хочу! Прошу! – з найвишуканішою гречністю, підхожою хіба для балу дебютанток, Торн запропонував Міллер руку – та знизавши плечима в одному зі своїх безрозмірних светрів, дизайнерка піднялася сама, таким чином ледь не зіткнувшись з ним. Він і не думав податися назад, вивчаючи поглядом її лице, на його вустах – нижня була ледь повніша, ніж верхня – блукала посмішка. Хейлі з гуркотом посунула свій стілець, щоб відійти.

 А після вони вийшли разом.

Хейлі, власне, не знала, з якого дива вона раптом погодилася, але їй зробилося якось задушно в офісі, з вухом Беккета напоготові, розмовами і метушливими тінями за скляною стіною, яка відгороджувала їхні столи від решти офісу. Давно це їй не заважало – приблизно з початку роботи у студії, і ось раптом повернулося, мабуть, через подратованість її нервів останнім часом. 

– Ти завжди так вдягаєшся? – спитав Торн.

– Що? – подумки Хейлі лайнулась на себе за безглузде перепитування.

– Ну, оце – светри, що можуть поміститися троє таких, як ти, широкі джинси ...

Вони спускалися бік о бік сходами, Хейлі дивилася собі під ноги.

– В мене немає потреби чепуритися на роботу, я не модель і не секретарка,– сухо відказала Міллер.

– Овва, то у повсякденному житті ти – сексі-краля?

Хейлі пхикнула.

– Жінка має право вдягатися так, як їй зручно, і те, що я рідко ношу міні і декольте, аж ніяк не робить мене неповноцінною!

– Я геть так не вважаю, – запевнив Торн.

Хейлі промовчала, хоча й і неї на язиці крутилося, що його думка її взагалі-то не обходить.

На вулиці сонячне сяйво змусило дівчину  на мить приємно зіщулити очі, та коли вони дійшли до його машини, вона вперше стурбовано промовила:

– Слухайте-но, що це означає?

– Певно, нічого поганого, – відповів Лассел, відчиняючи перед нею дверцята, – просто хочу пробудити творче натхнення.

– Та з чого ви взяли, що я з вами поїду?

– Адже одного разу це вже сталося, – з посмішкою нагадав замовник.

– Я думала, ви таксист! 

– А тепер відомо моє ім'я та прізвище,– парирував хлопець.

"Багато мені буде з цього користі, як вб'ють та скинуть у море!" – ледь не сказала Хейлі, та звісно, це було не надто доречно.

– Лише на півгодини, – сказала вона, сідаючи на запропоноване місце поруч із водієм.

– Як забажає пасажирка! – покірно схилив голову Лассел, аж Міллер мимохіть пирхнула, та відразу знов прибрала серйозного вигляду.

– Який твій улюблений колір? – спитав замовник, заводячи автівку.

– Мій?

– Мій – блакитний! Та оцей, знаєшь – бузковий.

– Зрозуміло... а може скажеш, куди ми їдемо? Бо я якось нервуюся їхати у невідомість.

– Не любиш сюрпризів?

– Не від малознайомих людей!

– Та я ж роблю усе, щоб ми пізнали одне одного! Зачекай трохи, – Торн звернув, і машина плавно поїхала вгору.

Хейлі зітхнула, розуміючи, що не може насправді сердитися за подібну бесцеремонність – щось у цьому чоловікові її обеззброювало. Вона подивилася у вікно, на ряди дерев уздовж дороги. Міллер вже здогадалася, що замовник везе ї на один з пагорбів, що височили на північному заході міста, туристичну принаду, вкриту мохом та камінням, з якої відкривався неозорий краєвид заливу і безлічи крихітних, як у Лего, домів унизу. Що ж, як він вважає, що її натхненню там покращає, нехай!

– У дитинстві я мріяв стати клоуном, – заявив Лассел.

 Хейлі наморщила носа.

– А я думала – їх усі діти бояться,– сказала.

–Як можна їх боятися? – щиро здивувався Торн, пильно дивлячись крізь лобове скло.

–Н-ну... половина голивудських "зірок" у інтерв'ю каже, що їхньою дитячою фобією був саме клоун. Є в них щось... дволике.

–У кому – "зірках" чи клоуні?

–Овва, та звісно, у клоуні, – мугикнула Міллер,– він же розмальовує собі обличчя, еге ж? Добре, може й в "зірках," – що вони змовилися так казати заради певної дискредитації конкурентів з цирку.

– Ти сама-то що думаєш? Не ховаючись за "зірок"!

– Ні за кого я не ховаюсь! Просто... Та до чого тут взагалі клоуни? Я з ними у житті не зустрічалася! На дні народження я любила вбиратися героями мультфільмів.

– Га! Білосніжка? Чи Попелюшка?

– Ось і ні – краб Себастьян.