РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

– Це – апельсин,– впевнено заявив Торн.

 Хейлі тихенько зітхнула, дивлячись на черговий лист паперу з нарисом, який викликав у замовника таку однозначну і вочевидь, несхвальну оцінку.

– Вам взагалі жоден варіант не подобається? – терпляче спитала.
– Жоден, коли до мене звертаються на "ви", – відрубав Лассел.

Хейлі обережно випросталася на місці: те, що вона сиділа за столом, засипаним ескізами майбутнього логотипу, а замовник стояв, неначе нависаючи над нею, спершись однією рукою на стіл, а іншою – на спинку її стільця, змушувало дівчину  почуватися ніяково, але показувати це вона аж ніяк не бажала. Чого вона хотіла, так це якнайшвидше вигадати цю злощасну емблему і спекатися Торна, його лагідної насмішки та мимовільного нагадування про найприкріший день у її житті, але він геть не збирався спрощувати їй завдання.

– Я не переходжу з клієнтами в особисті стосунки, – манірно відгукнулася Міллер.

Беккет за сусіднім столом схвально кахикнув, шурхотячи своїми паперами із завзяттям десятка мишей.

– Закладаюся, геть не кожен клієнт бачив вас такою, якою бачив я...– мрійливо почав Торн.

Беккет раптом притих, а щоки у Хейлі порожевіли. 

– Що за дурниці! – впівголоса обурилася вона.

Лассел з підкресленою безневинністю посміхнувся, водночас уважно дивлячись на Хейлі темно-карими очима.

– А хіба ні?

Беккет буквально перетворився на слух – Хейлі здалося, неначе вона бачить, як витягнулося його неоковирне вухо під пасмами тьмяного сірого волосся. Сусід виконував у офісі обов'язки старенької-пліткарки – не так з якоїсь злісності, як з любові до мистецтва.

– Ось що – нам треба вийти, –заявив Торн.

– Вийти?

– Так. Тутешня атмосфера не надихає, творець геть не бачить того, що я хочу! Прошу! – з найвишуканішою гречністю, підхожою хіба для балу дебютанток, Торн запропонував Міллер руку – та знизавши плечима в одному зі своїх безрозмірних светрів, дизайнерка піднялася сама, таким чином ледь не зіткнувшись з ним. Він і не думав податися назад, вивчаючи поглядом її лице, на його вустах – нижня була ледь повніша, ніж верхня – блукала посмішка. Хейлі з гуркотом посунула свій стілець, щоб відійти.

 А після вони вийшли разом.

Хейлі, власне, не знала, з якого дива вона раптом погодилася, але їй зробилося якось задушно в офісі, з вухом Беккета напоготові, розмовами і метушливими тінями за скляною стіною, яка відгороджувала їхні столи від решти офісу. Давно це їй не заважало – приблизно з початку роботи у студії, і ось раптом повернулося, мабуть, через подратованість її нервів останнім часом. 

– Ти завжди так вдягаєшся? – спитав Торн.

– Що? – подумки Хейлі лайнулась на себе за безглузде перепитування.

– Ну, оце – светри, що можуть поміститися троє таких, як ти, широкі джинси ...

Вони спускалися бік о бік сходами, Хейлі дивилася собі під ноги.

– В мене немає потреби чепуритися на роботу, я не модель і не секретарка,– сухо відказала Міллер.

– Овва, то у повсякденному житті ти – сексі-краля?

Хейлі пхикнула.

– Жінка має право вдягатися так, як їй зручно, і те, що я рідко ношу міні і декольте, аж ніяк не робить мене неповноцінною!

– Я геть так не вважаю, – запевнив Торн.

Хейлі промовчала, хоча й і неї на язиці крутилося, що його думка її не обходить.

На вулиці сонячне сяйво змусило дівчину  на мить приємно зіщулити очі, та коли вони дійшли до його машини, вона вперше стурбовано промовила:

– Слухайте-но, що це означає?

– Певно, нічого поганого, – відповів Лассел, відчиняючи перед нею дверцята, – просто хочу пробудити творче натхнення.

– Та з чого ви взяли, що я з вами поїду?

– Адже одного разу це вже сталося, – з посмішкою нагадав замовник.

– Я думала, ви таксист! 
– А тепер відомо моє ім'я та прізвище,– парирував хлопець.

"Багато мені буде з цього користі, як вб'ють та скинуть у море!" – ледь не сказала Хейлі, та звісно, це було не надто доречно.

– Лише на півгодини, – сказала вона, сідаючи на запропоноване місце поруч із водієм.

– Як забажає пасажирка! – покірно схилив голову Лассел, аж Міллер мимохіть пирхнула, та відразу знов прибрала серйозного вигляду.

– Який твій улюблений колір? – спитав замовник, заводячи автівку.

– Мій?

– Мій – блакитний! Та оцей, знаєшь – бузковий.

– Зрозуміло... а може скажеш, куди ми їдемо? Бо я якось нервуюся їхати у невідомість.

– Не любиш сюрпризів?

– Не від малознайомих людей!

– Та я ж роблю усе, щоб ми пізнали одне одного! Зачекай трохи, – Торн звернув, і машина плавно поїхала вгору.

Хейлі зітхнула, розуміючи, що не може насправді сердитися за подібну бесцеремонність – щось у цьому чоловікові її обеззброювало. Вона подивилася у вікно, на ряди дерев уздовж дороги. Міллер вже здогадалася, що замовник везе ї на один з пагорбів, що височили на північному заході міста, туристичну принаду, вкриту мохом та камінням, з якої відкривався неозорий краєвид заливу і безлічи крихітних, як у Лего, домів унизу. Що ж, як він вважає, що її натхненню там покращає, нехай!

– У дитинстві я мріяв стати клоуном, – заявив Лассел.

 Хейлі наморщила носа.

– А я думала – їх усі діти бояться,– сказала.

–Як можна їх боятися? – щиро здивувався Торн, пильно дивлячись крізь лобове скло.

–Н-ну... половина голивудських "зірок" у інтерв'ю каже, що їхньою дитячою фобією був саме клоун. Є в них щось... дволике.

–У кому – "зірках" чи клоуні?

–Овва, та звісно, у клоуні, – мугикнула Міллер,– він же розмальовує собі обличчя, еге ж? Добре, може й в "зірках," – що вони змовилися так казати заради певної дискредитації конкурентів з цирку.

– Ти сама-то що думаєш? Не ховаючись за "зірок"!

– Ні за кого я не ховаюсь! Просто... Та до чого тут взагалі клоуни? Я з ними у житті не зустрічалася! На дні народження я любила вбиратися героями мультфільмів.

– Га! Білосніжка? Чи Попелюшка?

– Ось і ні – краб Себастьян.