РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

– Це – апельсин,– впевнено заявив Торн.
  Хейлі тихенько зітхнула, дивлячись на черговий лист паперу з нарисом, який викликав у замовника таку однозначну і вочевидь, несхвальну оцінку.
– Вам взагалі жоден варіант не подобається? – терпляче спитала.
– Жоден, коли до мене звертаються на "ви", – відрубав Лассел.
Хейлі обережно випросталася на місці: те, що вона сиділа за столом, засипаним ескізами майбутнього логотипу, а замовник стояв, неначе нависаючи над нею, спершись однією рукою на стіл, а іншою – на спинку її стільця, змушувало дівчину  почуватися ніяково, але показувати це вона аж ніяк не бажала. Чого вона хотіла, так це якнайшвидше вигадати цю злощасну емблему і спекатися Торна, його лагідної насмішки та мимовільного нагадування про найприкріший день у її житті, але він геть не збирався спрощувати їй завдання.
– Я не переходжу з клієнтами в особисті стосунки, – манірно відгукнулася Міллер.
  Беккет за сусіднім столом схвально кахикнув, шурхотячи своїми паперами із завзяттям десятка мишей.
– Закладаюся, геть не кожен клієнт бачив вас такою, якою бачив я...– мрійливо почав Торн.
  Беккет раптом притих, а щоки у Хейлі порожевіли. 
– Що за дурниці! – впівголоса обурилася вона.
  Лассел з підкресленою безневинністю посміхнувся, водночас уважно дивлячись на Хейлі темно-карими очима.
– А хіба ні?
  Беккет буквально перетворився на слух – Хейлі здалося, неначе вона бачить, як витягнулося його неоковирне вухо під пасмами тьмяного сірого волосся. Сусід виконував у офісі обов'язки старенької-пліткарки – не так з якоїсь злісності, як з любові до мистецтва.
– Ось що – нам треба вийти, –заявив Торн.
– Вийти?
– Так. Тутешня атмосфера не надихає, творець геть не бачить того, що я хочу! Прошу! – з найвишуканішою гречністю, підхожою хіба для балу дебютанток, Торн запропонував Міллер руку, та знизавши плечима в одному зі своїх безрозмірних светрів, дизайнерка піднялася сама, таким чином ледь не зіткнувшись з ним. Він і не думав податися назад, вивчаючи поглядом її лице, на його вустах – нижня була ледь повніша, ніж верхня – блукала посмішка. Хейлі з гуркотом посунула свій стілець, щоб відійти. А після вони вийшли разом.
Хейлі, власне, не знала, з якого дива вона раптом погодилася, але їй зробилося якось задушно в офісі, з вухом Беккета напоготові, розмовами і метушливими тінями за скляною стіною, яка відгороджувала їхні столи від решти офісу. Давно це їй не заважало – приблизно з початку роботи у студії, і ось раптом повернулося, мабуть, через подратованість її нервів останнім часом. 
– Ти завжди так вдягаєшся? – спитав Торн.
– Що? – подумки Хейлі лайнулась на себе за безглузде перепитування.
– Ну, оце – светри, що можуть поміститися троє таких, як ти, широкі джинси ...
Вони спускалися бік о бік сходами, Хейлі дивилася собі під ноги.
– В мене немає потреби чепуритися на роботу, я не модель і не секретарка,– сухо відказала Міллер.
– Овва, то у повсякденному житті ти – сексі-краля?
Хейлі пхикнула.
– Жінка має право вдягатися так, як 
їй зручно, і те, що я рідко ношу міні і декольте, аж ніяк не робить мене неповноцінною!
– Я геть так не вважаю, – запевнив Торн.
Хейлі промовчала, хоча й і неї на язиці крутилося, що його думка її не обходить.
    На вулиці сонячне сяйво змусило дівчину  на мить приємно зіщулити очі, та коли вони дійшли до його машини, вона вперше стурбовано промовила:
– Слухайте-но, що це означає?
– Певно, нічого поганого, – відповів Лассел, відчиняючи перед нею дверцята, – просто хочу пробудити творче натхнення.
– Та з чого ви взяли, що я з вами поїду?
– Адже одного разу це вже сталося, – з посмішкою нагадав замовник.
– Я думала, ви таксист! 
– А тепер відомо моє ім'я та прізвище,– парирував хлопець.
  "Багато мені буде з цього користі, як вб'ють та скинуть у море!" – ледь не сказала Хейлі, та звісно, це було не надто доречно.
– Лише на півгодини, – сказала вона, сідаючи на запропоноване місце поруч із водієм.
– Як забажає пасажирка! – покірно схилив голову Лассел, аж Міллер мимохіть пирхнула, та відразу знов прибрала серйозного вигляду.
– Який твій улюблений колір? – спитав замовник, заводячи автівку.
– Мій?
– Мій – блакитний! Та оцей, знаєшь – бузковий.
– Зрозуміло... а може скажеш, куди ми їдемо? Бо я якось нервуюся їхати у невідомість.
– Не любиш сюрпризів?
– Не від малознайомих людей!
– Та я ж роблю усе, щоб ми пізнали одне одного! Зачекай трохи, – Торн звернув, і машина плавно поїхала вгору.
Хейлі зітхнула, розуміючи, що не може насправді сердитися за подібну бесцеремонність – щось у цьому чоловікові її обеззброювало. Вона подивилася у вікно, на ряди дерев уздовж дороги. Міллер вже здогадалася, що замовник везе ї на один з пагорбів, що височили на північному заході міста, туристичну принаду, вкриту мохом та камінням, з якої відкривався неозорий краєвид заливу і безлічи крихітних, як у Лего, домів унизу. Що ж, як він вважає, що її натхненню там покращає, нехай!
– У дитинстві я мріяв стати клоуном, – заявив Лассел.
  Хейлі наморщила носа.
– А я думала – їх усі діти бояться,– сказала.
–Як можна їх боятися? – щиро здивувався Торн, пильно дивлячись крізь лобове скло.
–Н-ну... половина голивудських "зірок" у інтерв'ю каже, що їхньою дитячою фобією був саме клоун. Є в них щось... дволике.
–У кому – "зірках" чи клоуні?
–Овва, та звісно, у клоуні, – мугикнула Міллер,– він же розмальовує собі обличчя, еге ж? Добре, може й в "зірках," – що вони змовилися так казати заради певної дискредитації конкурентів з цирку.
– Ти сама-то що думаєш? Не ховаючись за "зірок"!
– Ні за кого я не ховаюсь! Просто... Та до чого тут взагалі клоуни? Я з ними у житті не зустрічалася! На дні народження я любила вбиратися героями мультфільмів.
– Га! Білосніжка? Чи Попелюшка?
– Ось і ні – краб Себастьян.
– Що? – натискаючи на гальма, Торн повернув до неї здивоване обличчя.
– Так, з "Русалоньки",– похмуро підтвердила дівчина, дивуючись, нащо взагалі це сказала. Якась неприродня відвертість!
– Певно, ти була чарівна з мацаками.
– У краба клешні, – буркнула Хейлі, перша штовхаючи дверцята, та поставила ногу у балетці на пухнастий, темно-зелений після нещодавнього дощу мох.
– Я невіглас, – сумно погодився Торн.
Вони стояли по обидва боки від машини, вдихаючи прохолодне, дуже свіже і трохи розріджене повітря. Було тихо, тільки віддалений гул нагадував про залишене унизу місто. 
– Мій старший брат був клоуном,– сказав Торн раптово.
–Це багато що пояснює, – відгукнулась Хейлі, шкодуючи, що доводиться говорити. Дивно, що вона давно тут не була – подібні місця мають велику силу втішати та заспокоювати. Вона дивилася на блакитно-сіре небо, по якому легкий вітерець гнав одну за одною прозорі хмарки.
– Так, на кожен мій день народження до одинадцятирічного віку він вдягав велику кучеряву руду перуку, чіпляв кольорову кульку на ніс та натирав рум'янами щоки.
  Щось у тоні молодого чоловіка було поважне та ностальгічне, але Міллер не звернула на це уваги.
– Кому з вас першому набридло?
– Нікому не набридло – коли мені йшов дванадцятий, він розбився на мотоциклі.
  Хейлі різко розвернулася до нього.
– Слухай, я ж не могла про це знати!
– Звісно ні, – погодився замовник.
–Тож звісно, я... я б так не казала.
–Я такого і не думав, – він дивився просто на неї.
– Так, добре, поговоримо про логотип,– Хейлі зробила кілька кроків вбік.– Чого ти хочеш?
–Щоб ти подивилася, як гарно. Адже ти у якомусь сенсі мисткиня? Щоб зробити гарну ємблему, яка відображає зміст і приваблює увагу, треба бачити щось більше, ніж лінії та візерунки. Ти давно це бачила?
  Слова Торна якось дивно бентежили дизайнерку, але їй не хотілося показати себе надто чутливою, дозволити йому зрозуміти, що він може змусити її почуватися вразливою.
– Знаєш, мої роботи користуються попитом, – ковзаючи поглядом по траві й камінню, мовила Хейлі. – Я... я доволі вправно малюю, треба просто обрати потрібне.
– Інколи не треба обирати, треба просто відчути.
  Його голос прозвучав геть близько від неї – так що Хейлі здалося, що він хоче обійняти її. З легким зойком вона крутнулася на місці, її нога у тонкому взутті наступила на камінь і дівчина впала, не втримавши рівноваги, просто на землю.
Лассел миттєво схилився над нею.
– Ти як? – лице його було стривоженим.
"Як велика незграбна черепаха!" – хотілося сказати їй. Що за безглуздість – ось так гепнутися! Вона що – маленька дитина?!
– Відійди, я сама впораюся! – сердито кинула, але злилася швидше на саму себе, аніж на нього. Ото вже дурна реакція! Але намагаючись спертися на ногу, Хейлі скрикнула від болю і не змогла встати. 
– Мабуть, підвернула! – вигукнув Лассел.
– Який здогадливий! – підтягуючи до себе постраждалу кінцівку, в'їдливо зауважила дівчина. – Ти, певно, індіанець – так вмієш підкрадатися?
– Я віднесу тебе до машини та накладу пов'язку, – заявив Торн.
–Що? Нікуди ти мене не понесеш!
–Як будеш сидіти тут – застудишся,– не вгавав Торн.
–Ні! – Хейлі навіть розвела руки, щоб він не зміг її підхопити.– Я не дівчина в біді, щоб мене Супермен тягав, ніби мішок із сіном! Принеси пов'язку з машини!
  Лассел похитав головою.
–Я поважаю твої принципи, – кумедно-урочистим тоном сказав він і швидко повернувся до автівки. За хвилину він вже розгортав еластичну стрічку, сидячи навпочіпки біля постраждалої.
–Дай-но я подивлюся, – сказав він і не встигла Хейлі зчинити спротив, як його тверді пальці вже обмацували її кісточку.– Болить?
–Т-трохи....– дівчина поморщилася.– Досить вже, ти – не лікар!
– Деякий час я працював медбратом, тож дещо знаю.
– Людина тисяч талантів! Ой!
– Не сіпайся, я певен, вивиху немає, просто мікронадрив зв'язок.
– Мікронадрив? Звучить жахливо!
– Його ще в побуті називають розтягненням, але це неправильно, бо зв'язки не гумка, тут саме йдеться про надрив тканин. Зіпрешся на мене?
–Д-добре....– зрозумівши, що йти сама не зможе, Хейлі знехотя закинула руку хлопцеві за шию, він міцно обійняв її за талію. Дівчина мимоволі здригнулася – так це було схоже на обійми, яких вона злякалася  до того. Відчуття його руки та плеча, на яке вона спиралася, тепла його тіла крізь одяг змушувало її ніяковіти. Вона не любила сторонніх дотиків – досить довгий час знайомства знадобився їй, щоб звикнути щиро приймати трикратний поцілунок Рейчел при зустрічі. А тут вона не відчувала бридливості, як під час тисняві у метро, але шкірою пішли сироти.
– Мені шкода, що так вийшло, – сказав Торн, зупиняючи машину біля офісу – незважаючи ні на що, Міллер попросила відвезти її на роботу, – звісно, я цього не хотів.
– Пусте, просто мені час відучитися бути незграбою, – відказала Хейлі.
  Злегка накульгуючи, вона піднялася до офісу ліфтом. Вже здалеку вона побачила, що на її столі стоїть якась велика коробка – а її саму примітив гострим оком Беккет, розвернувшись на стільці.
– Втекла від нього? – спитав колега, коли наблизилася. – Домагався? –демонстративно зниженим нажаханим голосом продовжив, киваючи на перев'язану ногу.
– Нещасний випадок, – відмахнулася Міллер.– Що за коробка?
– Кур'єр приніс, сказав – тобі, – байдуже відказав Беккет і ще раз глянувши на її травмовану ногу, відвернувся.
Хейлі обдивилася посилку – звичайнісінька картонна коробка, заклеєна скотчем, без жодних написів, які могли б натякнути, що вона в собі ховає. Знизавши плечима, дівчина узяла ножиці і швидко відкрила її.
  Там лежала, акуратно складена, біла весільна сукня.