РОЗДІЛ ДРУГИЙ

– То що, ти йому віриш? Цьому лицеміру в окулярах?
Хейлі мимохіть засміялася,– таким кумедним суворим тоном спитала її подруга Рейчел – маленька, дуже жвава дівчина з надкороткою ,"зручною", як вона казала, стрижкою на рудому волоссі і яскраво нафарбованими у будь-який час доби вустами "сердечком", – але відразу й замовкла.
– Він не лицемір, Рейч, навіщо ти його так називаєш, – мовила споквола.
  Подруги сиділи на кухні у Міллер – йти до кафе, де вони зазвичай любили випити по чашці капучино з меренгою, постраждала наречена навідріз відмовилася, сказавши, що на сьогодні їй досить людей, тож вони пили міцну каву за трикутним столиком, який впирався в електроплитку.
–А чом би мені його так не називати? Він завжди був потайний, стриманий, посміхався ввічливенько людині, а подумки зневажав кожне її слово!
–Ну, ти неправа...– Хейлі тихо помішувала ложечкою свій напій.
  Раптом у двері задзвонили.
–Хто це? – спитала Рейчел.
–Гадки не маю, – Міллер важко піднялася зі стільця. Вона почувалася розбитою і незадоволеною собою, хоча й не могла б чітко сказати, чому саме.
  На порозі стояв Луїс – цього разу без букету.
    Рейчел тихенько мугикнула, виглядаючи з кухні.
– Нам треба поговорити, – заявив наречений безапеляційно.
Хейлі зітхнула – вона стояла, спираючись рукою на стіну, схрестивши ноги в улюблених джинсах, і злегка схиливши біляву голівку, прикрашену на маківці дрібним хвостиком. Увесь вигляд її був такий стомлений та сумний, що міг зворушити будь кого, але, вочевидь, Луїс був не в настрої. Швидко увійшовши до маленького тісного передпокою, він грюкнув за собою дверима.
Хейлі поглянула на нього спідлоба, але нічого не сказала і з місця не зрушила.
Рейчел, невидна зі свого сховку, схвально кивнула.
– Я не звик, щоб мене ігнорували, Хей, як сьогодні! – почав Луїс. – На дзвінки ти також не відповідаєш!
Він був по-своєму правий – та Міллер була надто засмучена, щоб бути м'якою, до того ж його вимогливо-обурений тон злегка дратував її.
– Мені треба було подумати як слід,– вдавано спокійно промовила вона.
–Подумати? І певно, у компанії того нахабного молодика? – голос Луїса зробився ще різкішим.
  "Молодика"? – здивувалась про себе Рейчел. – "Дуже цікаво!"
Хейлі пирхнула. Тільки Луїс міг  назвати хлопця у диапазоні однієї  з ним декади "молодиком"!
–Чого ти смієшся? Хто він такий? Він потяг тебе за руку, неначе мав на це право!
Хейлі знов майже засміялася, відчуваючи, що це вже щось істеричне, що може змінитися риданням.
– Луїсе, то ти що, ревнуєш? – через силу  вимовила.
–А маю? Я тобі, здається, все пояснив, а ти мені, поки що, ні!
–Пояснив? – перепитала Хейлі. – Ти мені пояснив? Не знаю, навіть... як на мене, це був задовгий поцілунок як для "неочікуваного нападу"!
–Ось як? То ти мені не віриш? Ми стільки часу разом, а ти вважаєш, що я тобі брешу? Можливо, я мав привести до тебе Гел... міс Гелен, щоб вона тобі розповіла, як все трапилося? Можливо, їй би ти повірила?
–Послухай, я не знаю, – тихо відказала дівчина. – Взагалі, вже пізно, я ледве на ногах тримаюся...
–Гей, – Луїс раптом легким рухом взяв її за підборіддя, щоб зазирнути нареченій в очі,–ти взагалі як, чи не схопила нежить? Минулого  разу мені довелося півдня тебе пігулками та порошками відкачувати... пам'ятаєш?
   Хейлі не ворухнулася, відчуваючи, як до горла підступають сльози. Звісно, вона пам'ятала! Це було місяців зо п'ять тому, вона попала під холодний дощ і сильно застудилася, підскочила температура, текло з очей та з носа, і вона лежала у ліжку, закутана в усі ковдри і геть непрезентабельна, а Луїс терпляче сидів біля неї, напував кавою, стежив за часом прийому ліків, хіба що омлета не приготував, як вона просила, виправдавшись тим, що з його незграбністю обов'язково розіб'є міксер – але ж з годував її з власної руки шоколадним  печивом...
–Ото ще бозна яке досягнення – побути кілька годин медбратом, поки я не відпросилася з роботи! – не  втерпіла Рейчел та вийшла із своєї засідки.
   Хейлі відступила вбік, а Луїс спохмурнів.
– Рейч, люба, чи не могла б ти не мішатися у чужу розмову? – ввічливо, аж до уїдливості, промовив він.
–Хейлі мені не чужа! – заперечила та. – І  тому я хочу, щоб вона приймала рішення не емоціями, а головою!
  Луїс скептично покрутив носом.
–Рейчел МакАдам, чемпіонка з логічного мислення, – тільки й сказав він.
  Рейчел почервоніла по самі вуха.
–Принаймні я чесна і відверта! – наголосила вона. 
–Годі, годі! – вигукнула Хейлі.– Тільки не бийтеся оце зараз, я вас прошу! Луїс, – вона кинула погляд на чоловіка, – будь ласка, дай мені час. Я сьогодні в будь-якому разі не буду щось вирішувати. Нам... нам треба взяти паузу.
Рейчел підперла обома руками боки – у цій триумфальній позі більше ніж будь-коли нагадуючи крихітну ляльку–принцесу. Луїс поглядом зрівняв її з землею, а потім подивився на Хейлі.
–Що ж, – сказав він, – я, звісно, й на гадці не мав обговорювати наші особисті справи у присутності сторонніх, тож продовжимо іншим разом.
І кивнувши на знак прощання усім присутнім, він вийшов.

–Ну ось, нарешті! – видихнула Рейчел. – Знаєш, Хей, до цієї історії я його ще поважала – ну, типу, розумник, що поробиш, не нам, бідолашним, рівня, – та тепер, як він лизався з якимось силиконово-ботоксним стервом, й чути про нього не хочу! До речі, про якого такого молодика він торочив? – Рейчел примружила очі.– Якщо ти вже знайшла йому заміну...

– Та яку ще там заміну! – Хейлі стрімко повернулася на кухню і впала на стілець.– Це, знаєш, не в моєму стилі. 
–Еге ж...– розчаровано зітхнула Рейчел.
–Якщо ти зараз скажеш, що я нудна й передбачувана, і саме тому Луїс, як ти висловлюєшся, "лизався" зі стервом, я кину в тебе чашкою, – сухо попередила Міллер.
  Подруга недовірливо подивилася на Хейлі, неначе зважуючи, наскільки це можливо, та тим не менш, із запалом заявила:
–Ніколи я такого не скажу! У будь-якому випадку, винен він, і тим більше, що знав, як ти будеш перейматися через це! Мугир він!
–Тільки без огидних образ – ми ще  взяли паузу, а не розбіглися остаточно.
–Н-ну... ніколи не бачила, щоб паузи закінчилися воз'єднанням! – впевнено заявила Рейчел. – Зазвичай це просто ввічлива назва – "ти козел, я тебе кидаю!" 

Хейлі сумнівалася.