Без довговухого

Тік дочекався, поки довговухий зникне за поворотом, і лише тоді опустив руку.

— Ну й нехай іде, — сказав він.

Крак, який уже збирався рушати назад, навіть не обернувся.

— Ти це казав учора.

— Учора він ще був тут.

— А сьогодні пішов. Ходімо.

Тік подивився на порожню стежку. На мокрій землі залишилися великі відбитки людських черевиків. Один глибший за другий: рама з поклажею тягнула Максима назад, і він трохи завалювався на ліву ногу. Сліди були такі виразні, що за ними пройшов би навіть молодий мисливець. Можливо, навіть сам Максим.

Тік пирхнув від власного жарту. Сміятися не хотілося.

— Він заблукає.

— Може, — відповів Крак.

— Впаде.

— Може.

— З'їсть щось отруйне.

— Ти багато говориш.

Це було несправедливо. Тік перелічив лише три цілком імовірні способи, якими людина могла загинути до вечора. Решту не встиг.

Попереду, там, де між деревами ще біліла смужка неба, промайнув якийсь рух. Тік напружився, але відразу зрозумів: вітер ворухнув відламану гілку. Не Максим повернувся. А шкода. Міг би хоча б забути казанок.

Брук стояв трохи осторонь. Він не дивився на дорогу. Перебирав пальцями вузол на власному заплічному ремені, а тоді раптом сказав:

— Нижню прив'язку зробив добре.

— Що? — не зрозумів Тік.

— На рамі. Не відпустить.

Крак кивнув.

Тік скривився. Ось як Брук сумував за довговухим: перевіряв вузли, яких уже не було поруч. Гірше за нього самого.

Вони рушили старою стежкою на схід. Вода після нічного дощу ще стояла в заглибинах, листя липло до підошов, а над папороттю висів холодний туман. Сонце тільки пробиралося крізь верхівки. Звичайний ранок. Звичайний ліс. Тільки високої незграбної постаті позаду більше не було.

Тік пройшов мовчки стільки, скільки витримав. Може, сорок кроків.

— І вісім стріл йому дав. Дві загубить одразу.

— То навіщо вісім? — запитав Крак.

— Щоб шість залишилося.

Крак тільки похитав головою. Тік усміхнувся: хоч хтось ще розумів очевидне.

Брук наздогнав їх біля роздвоєного бука.

— Треба буде до хатини. Дах подивитися.

— Людини там немає, — зауважив Тік.

— Дах залишився.

Брук нагадав про слабку підпору над дверима та весняну воду, що підмивала землю біля палісаду. Тік знизав плечима.

— Довговухий повернеться й полагодить.

Брук промовчав. Тік пошкодував про сказане. Максим справді обіцяв повернутися, але не сказав коли. За горами були невідомі дороги. Взяти й послати туди стрілу з наказом повертатися не вийде. Він перевірив тятиву свого лука, хоча перевіряти не було чого.

— Він дурень, — нарешті сказав Крак.

Тік сердито глянув на нього.

— Сам знаю.

— Але навчився слухати. Іти теж навчився. Не гірше, ніж минулої осені.

— Минулої осені він ходив, як хворий кабан.

— Саме так.

Крак усміхнувся куточком рота. Цієї усмішки Тіку вистачило, щоб трохи полегшало.

До сезонної стоянки дісталися, коли сонце піднялося над деревами. Її було чути раніше, ніж видно: стукіт кілків, дитячий вереск, чиєсь сердите гарчання й запах диму. Між стовбурами показалися низькі навіси зі шкур та кори. На сухому підвищенні стояли дві старі напівземлянки; одну вже розчистили, а над другою Брук напевно знайде собі роботи на тиждень.

Тут зібралася лише частина Рага — кілька родин і мисливці, які тримали поблизу пастки. Після зими інші розійшлися до своїх місць. Зараз біда ще не приходила. Принаймні так пахло: горіло не житло, а вогнище з казаном.

Тік відчув голод. Від ранку нічого не їв, а прощання з людиною затягнулося довше, ніж будь-яке розумне полювання.

— М'ясо! — гукнув він, ще не вийшовши з дерев.

— Робота! — пролунало у відповідь.

Біля великого казана стояла стара Ґара. Її волосся було стягнуте в тонку косу, а ліве вухо мало таку виїмку, ніби хтось колись надумав відкусити шматок і передумав. Тік не знав, як саме це сталося. Він питав двічі. Обидва рази отримував дерев'яною ложкою по пальцях.

— Ми повернулися, — повідомив Тік так, наче їх досі ніхто не помітив.

Ґара оглянула трійцю.

— Де довгий?

— Пішов.

— Куди?

— Туди. — Тік махнув на захід.

— Далеко?

— Дуже.

Стара хмикнула, повернулася до казана й щось перемішала. У її погляді не було ні подиву, ні особливого смутку. Для Ґари чужі дороги починалися там, де закінчувалася її можливість нагодувати мандрівника. Далі вже не її справа.

— М'ясо? — нагадав Тік.

— Приніс?

— Що?

— М'ясо.

— Ні.

— То спочатку робота.

Тік повернувся до Крака по підтримку, але той саме знімав із плеча сітку з дрібною рибою, яку забрав із ранкової загати біля річки. Показав Ґарі здобич. Стара задоволено кивнула.

Зрадник. Ось хто Крак. Навіть не заперечив.

Брук уже пішов до напівземлянки. Тік бачив, як той поклав згорток на землю, заглянув під навіс і мало не відразу почав сваритися з кимось через косо вбитий кілок. Світ повертався до звичного стану.

Тік спробував непомітно прослизнути повз казан.

— Стій, — сказала Ґара.

Він зупинився.

— Що тепер?

— Молодші чекали на тебе.

Оце вже було несправедливо вдруге за день.

За великим навісом Кут і Неш натягали мотузку між двома стійками. Кут, широкоплечий і галасливий, вважав, що будь-яка справа вийде, якщо тягнути сильніше. Неш, худий і уважний, зазвичай розплутував те, що Кут затягнув. Обидва мріяли про далекі мисливські виходи, хоча поки ліс чув їх раніше, ніж бачив.

Кут побачив Тіка й широко розтягнув рота.

— Ти повернувся! А довгий?

— Пішов шукати собі таких самих, — відповів Тік.

Неш примружився.

— Де шукати? За горами?

— А ти думав, під корінням?

Кут розсміявся. Неш не став. Він ще раз оглянув Тіка.