Розділ 12

Я вся в тренуванні, поринула в музику й рухи. І хоч Іра не стоїть над душею, усі її вічно невдоволені зауваження міцно засіли в голові й спрацьовують на рівні підсвідомості. Щоразу, коли схиблю, у мозок вистрілює котрась із її їдких реплік, наче чую її наживо.

Тренування скінчилося. Вимикаю музику і збираю речі. Маю десять хвилин, щоби прийняти душ і встигнути до зали, де зазвичай проходить ранкова розтяжка. І саме цієї незручної миті натрапляю очима на Нікоса. Він ніяк не виказує своєї присутності, і я не знаю, як довго він спостерігає.

– Ви? – видихаю приголомшено. 

На кінчику язика крутиться десяток запитань. Що він тут робить? Чому так дивиться? Але я заніміла. 

– Не заперечуєш? Дуже гарно. І ти… надзвичайно вродлива.

Якби на його місці був будь-хто інший, я б усміхнулася, подякувала й помчала у своїх справах. Але Нік діє на мене, як удав на кролика. Я завмираю і гарячково намагаюся згадати, як складати слова докупи.

– І давно ви… тут? – намагаюся з’ясувати, скільки він бачив і чи часто я лажала. Чомусь останнє мене непокоїть найбільше. 

– Третій день. 

Що? Він спостерігає за мною третій день, а я його помітила лише зараз? 

– Гімнастика – чудовий вид спорту. На диво, раніше я цього не розумів.

Вражена своєю неуважністю і його несподіваним зацікавленням, не знаходжу слів. Він зробив мені комплімент? Маю подякувати? Але чому він нишпорить за мною? Це якось не до ладу і… муляє.

– Перепрошую, перед роботою мушу встигнути в душ і перевдягтися, – похапцем кидаю речі в сумку і, не глянувши на Іонідіса, чимдуж біжу до роздягальні.

Ніяковість переслідує мене цілісінький день. Якщо двозначну ситуацію з Федоренком я вчора перетравила й викинула з голови, то відсторонитися від Ніка не вдається. Не уявляю, що має статися, щоб я стала до нього байдужою. І сьогоднішня подія жодним чином не допомагає позбутися цього безглуздого нерозділеного почуття, а лише посилює мій неспокій і… дає марну надію.

«Дуже гарно. І ти надзвичайно вродлива» – цілий день крутиться в голові й не дає спокою зраненому серцю.

Що він мав на думці? Навіщо стежив за моїм тренуванням аж три дні поспіль? І навіть не виправдовувався, мовляв, проходив повз і випадково побачив. Може, позавчора так і було, але сьогодні це точно було навмисно.

Намагаюся уникати погляду Ніка й узагалі звести спілкування до мінімуму. Але як це зробити, якщо на розминці мені знову доручають його, а потім маємо індивідуальне заняття? Доводиться його торкатися, відчувати тепло шкіри, мимоволі фантазувати, згадувати…

У басейні ми теж перетинаємося. Але там, на щастя, у нього заняття з Ларисою – лікаркою, що спеціалізується на гідротерапії. Мені б відвести очі й не зиркати в їхній бік, та не можу. Усі думки крутяться лише довкола нього й ранкової події.

Невже я йому подобаюся? Чому вдає, ніби ми незнайомі, але водночас стежить за мною? Не боїться, що Катерина дізнається?

Сподіваюся, що відчуття ніяковості завтра минеться, що Іонідіс більше не навідуватиметься до зали й не бентежитиме мене своєю присутністю. Але де там – щойно вмикаю музику й починаю розминку, бачу його знову. Сьогодні він і не думає ховатися і навіть питає дозволу: 

– Не проженеш? Я не заважатиму.

Перша реакція – лють. Ще чого! Тут йому не показові виступи. Друга – нагадую собі, що я – чемпіонка. Мені не вперше виступати перед глядачами й суддями. Чим один чоловік, який ані бе, ані ме в гімнастиці, може завадити? Нехай дивиться!

Уявляю себе на Олімпіаді й показую всі свої фішки, наче на найважливіших змаганнях у житті. Викладаюся на повну. Для себе, для нього…

От тільки доводити щось і намагатися вразити – марна справа, бо Нікос одружений.

– Ти напрочуд талановита, – він ще має нахабство коментувати виставу, яку я для нього влаштувала. – Я знайшов в інтернеті твої минулі виступи…

О, Боже. Він часом не схибнувся? Чи вже час звертатися до правоохоронців?

– Два роки тому ти востаннє виграла Чемпіонат світу, мала їхати на Олімпіаду, але… Що сталося? Травма?

В інтерв’ю я жодного разу не розповідала про народження доньки. Втім, за теперішніх часів таке не приховаєш, тим паче, що всі дівчата в команді про це знають. Певно, інформація про дитину вже потрапила до мережі, просто Іонідіс не надто ретельно шукав.

Зараз – найкраща нагода розповісти йому про Софійку. Але… Він досі й словом не прохопився про нашу першу зустріч. Це нещадно б’є по моєму самолюбству. Тому вирішую триматися початкового плану – сказати про доньку наприкінці практики, і просто ухиляюся від розмови.

– Ні, справа не в травмі. Були особисті причини. Даруйте, я поспішаю. І вам також час іти до зали.

На щастя, сьогодні під час розминки мені міняють підопічних, і я можу трохи оговтатися і перевести подих. Але де там. Очі раз у раз косяться в бік Ніка. І коли помічаю, що він знову викручує ногу, щоби полегшити собі завдання, підлітаю до нього.

– Філоните! – повертаю ногу в правильне положення. 

– Може, я навмисно, щоби привернути твою увагу? – цідить крізь зуби – ця вправа дається йому сутужно за правильного положення ноги.