РОЗДІЛ 8

Вони знайшли в листі прізвище координаторки — Ольга Романюк, — а також дати перебування в монастирі. Соломія намагалася відтворити поїздку по порядку, але виходило погано. Пам’ятала автобус, жінку поруч, яка весь час гризла яблука, дощ на заправці й дерев’яні перила біля гостьового корпусу. Там вона провела долонею по дошці й загнала скалку під ніготь. Біль був справжнім, хоча сліду від тієї скалки вже не лишилося.

— А далі? — запитав Марко.

— Бесіди, анкети, спільні обіди. Здається, нас було шестеро. Чоловіки й жінки. Нам говорили, що почуття провини може буквально руйнувати здоров’я. Я пам’ятаю перший день, частину другого, а потім уже дорогу назад.

— Вам щось давали пити? Ліки, трав’яні настої?

— Чай, каву. Звичайну їжу. Принаймні нічого іншого не пам’ятаю.

— Отже, не можете виключити, що вам дали щось без вашого відома.

— Не можу. Але й сказати, що дали, теж не можу.

Він кивнув, ніби така відповідь влаштовувала його більше, ніж упевнене звинувачення.

— Коли почалися сни?

— Майже відразу після повернення. Спочатку просто неприємні. Потім я почала згадувати запахи й дотики, а вранці не могла відчепитися від думки, що сама когось убила. Одного разу зайшла додому й хвилину не впізнавала кімнату. Знала, де стоїть диван, але мені чомусь здавалося, що стеля має бути значно нижчою, а замість вікна — кам’яна стіна.

— І про це лікарці говорили?

— Звичайно. Я не приховувала симптомів. Просто не думала, що вони можуть бути пов’язані з поїздкою.

Марко відклав ручку й потер перенісся. Кава перед ним давно вистигла.

— Соломіє, усе це слід передати Гайдук. Участь у програмі, розриви в пам’яті, зв’язок із Лисаком. Якщо є підстави підозрювати злочин, перевіряти повинна поліція.

— Я вже передала. Але хочу допомагати й вам.

— Ні.

Відповів так швидко, що вона на мить розгубилася.

— Чому?

— Бо ви тільки вийшли з лікарні. А люди, які намагалися забрати тіло Лисака до експертизи, навряд чи зрадіють вашій цікавості.

— Ви певні, що я зараз у безпеці, якщо сидітиму вдома?

Він не відповів. Соломія підсунула до нього договір.

— Я не збираюся бігати за підозрілими людьми чи гратися в детектива. Але це моя поїздка, мій підпис і мої спогади. Ви не можете просто забрати документи й сказати чекати. Я вже чекала, поки хтось пояснить, що зі мною відбувається. Нічого не змінилося.

Марко якийсь час дивився на неї, потім зітхнув.

— Добре. Та є умови. Жодних самостійних поїздок до монастиря, дзвінків організаторам і тим більше нових експериментів. Усе, що знайдете, передаєте мені й слідчій. Домовилися?

— За однієї умови.

— Якої?

— Якщо знайдете щось про мене, скажете прямо. Навіть якщо це буде погана новина. І жодних рішень про моє лікування за моєю спиною: такі речі я обговорюватиму зі своєю лікаркою.

Він кивнув.

— Я не ваш опікун. І не збираюся ним бути.

Вона простягнула руку. Марко потиснув її коротко й міцно. Від дотику чоловічих пальців у голові мигнула інша долоня — груба, з обдертими кісточками, притиснута до жіночої шиї. Соломія відсмикнула руку, аж чашка дзенькнула об блюдце.

— Що з вами? — спитав Марко.

— Нічого. Один зі спогадів. Уже минуло.

Він хотів щось запитати, але передумав. І вона була йому вдячна за це більше, ніж за слова підтримки.

Вони просиділи в кав’ярні ще майже годину. На сайті фонду «Людина поруч» було стільки усміхнених облич і правильних слів, що Соломія мимоволі почала вишукувати помилки в тексті. У реченні про «підтримку найбільш вразливіших категорій населення» хтось не зміг вибрати між двома формами ступенювання. Вона ледь не потягнулася до клавіатури, щоб виправити, і тільки тоді згадала, що це не її робочий файл.

— Щось знайшли? — спитав Марко.

— Граматичну помилку. Професійна хвороба.

Він хмикнув, а Соломія прокрутила сторінку до розділу «Наші партнери». Тут були будівельні компанії, аптечна мережа, юридичні фірми, банк і кілька приватних підприємців. На фотографіях вручали обладнання лікарні, збирали пакунки для переселенців, відкривали новий корпус пансіонату.

Серед світлин знайшлася одна з п’ятьма чоловіками в костюмах. Крайній праворуч стояв трохи осторонь, наче позувати йому вже набридло. Високий, із залисинами, у темно-синьому піджаку. На лівій руці блищав перстень.

Соломія завмерла.

— Хто це?

Марко нахилився до екрана.

— Який саме?

Вона показала. Він упізнав чоловіка — не сказав цього вголос, але досить було того, як на мить зникла з його обличчя звична іронія.

Підпис під фотографією повідомляв: «Підприємець Ігор Кравець передає благодійний внесок на розвиток паліативної допомоги».