РОЗДІЛ 7

За десять хвилин до виписки Соломія знайшла на своїй сорочці засохлу кров.

Помітила випадково, коли складала речі. Темно-бура пляма розпливлася біля нижнього шва, а тканина навколо затверділа. Вона оглянула руки й зап’ястя, задерла светр і провела долонею по животу. Жодних порізів чи подряпин не було. Сорочка весь тиждень лежала в лікарняній шафці, складена під джинсами. Принаймні так Соломія пам’ятала.

Вона ще раз розправила тканину на колінах. Може, кров залишилася ще вдома? Порізала палець, пішла носом — мало що могло статися. Тільки чому тоді нічого не згадується? Останнім часом такі прогалини траплялися дедалі частіше, і Соломія вже не знала, що гірше: знайти щось незрозуміле чи звикнути до цього.

У двері постукали.

— Соломіє, можна?

Марта Степанівна. Соломія поспіхом згорнула сорочку й запхала на дно сумки. Сама не розуміла, навіщо ховає: лікарка навряд чи здивувалася б плямі крові, а от пояснювати власний переляк зовсім не хотілося.

— Заходьте.

Лікарка просунула голову в двері, побачила сумку біля ліжка й усміхнулася.

— Зібралася? Документи готові. Залишилося ще раз поговорити про лікування.

— Я пам’ятаю. Таблетки за призначенням, консультації, якщо стане гірше — телефонувати.

— Не лише якщо стане гірше. Зв’язок підтримуємо й тоді, коли все добре.

— Знаю, — відповіла Соломія й нарешті застебнула блискавку.

Марта Степанівна сіла на край сусіднього ліжка. Вона ніколи не робила вигляду, ніби знає відповіді на всі запитання. Не переконувала Соломію, що спогади про вбивства обов’язково вигадані, але й не поводилася так, ніби вони доводять чиюсь провину. Це дратувало й заспокоювало одночасно.

— Поліція перевіряє твої записи, — сказала лікарка. — Проте навіть точні подробиці не пояснюють, як ти їх отримала. Не намагайся відтворювати спогади силоміць. Особливо вночі.

— Я й не намагаюся.

Марта Степанівна підняла брови.

— Майже, — виправилася Соломія.

— Отак краще. І запам’ятай: виписка означає, що зараз немає підстав продовжувати стаціонарне лікування, а не те, що всі труднощі вже позаду.

— Розумію.

Лікарка простягнула папери, ще раз пояснила графік консультацій і попрощалася біля дверей. Соломія зачекала, поки її кроки стихнуть у коридорі, й лише тоді взяла сумку. Під ліжком щось темніло. На мить їй здалося, що там лежить чийсь черевик із засохлою землею на підошві. Вона нахилилася — звичайна тінь від тумбочки.

От же ж причепилося.

Надворі пахло мокрим листям і вихлопними газами. Соломія простояла біля лікарняних воріт, поки пальці не змерзли настільки, що стало важко натискати на екран телефона. Повз проходили люди: чоловік із букетом, жінка з дитиною, кур’єр, який ніяк не міг завести мопед. Ніхто не звертав на неї уваги. Ще кілька місяців тому вона була однією з таких людей — їхала на роботу, обурювалася цінами, сварилася через інтернет і відкладала купівлю нового пальта до наступної зарплати.

Тепер навіть виклик таксі здавався складним рішенням. У маршрутці могли штовхнути, притиснути чи випадково торкнутися шиї, а від дотику чужих рук іноді накочували спогади, після яких доводилося сидіти на підлозі й чекати, поки мине нудота.

У таксі водій увімкнув радіо. Якийсь веселий ведучий розповідав про затори й ремонт доріг. Соломія попросила зробити тихіше, поклала сумку на коліна й дивилася на його руки. Великі долоні з короткими пальцями спокійно повертали кермо. Нічого страшного. Але раптом їй згадалося, як інший чоловік стискав кермо перед убивством. Він сердився на жінку, до якої їхав, і думав, що дорогою назад треба купити дружині ліки. Дурна побутова дрібниця, а згадувалася виразніше за обличчя жертви.

Соломія відвернулася до вікна. Найгіршим було не те, що вона бачила чужі смерті. Найгіршим були звичайні думки в головах убивць: про вечерю, промоклі шкарпетки, дитину, яка захворіла. Наче людина могла когось задушити, а через пів години згадати про неоплачений рахунок за світло.

Квартира зустріла запахом пилу й засохлою драценою на підвіконні. Соломія відчинила вікно, поставила сумку на підлогу й перевірила замок. Потім ще раз. Сама на себе розсердилася, але все-таки заглянула у ванну й за шторку. За нею, звичайно, нікого не було.

Після душу вона ввімкнула ноутбук, щоб розібрати пошту й перевірити рахунок. Директорка агенції написала тричі, запитувала про здоров’я й обережно цікавилася, коли Соломія зможе повернутися до редагування текстів. Вона відповіла, що поки не знає, і відчула сором, неначе навмисно ухилялася від роботи. Сидіти вдома без заробітку було страшно, але відкрити черговий рукопис і цілий день стежити за чужими реченнями вона поки не могла.

У банківському застосунку було ще гірше. Плата за житло, продукти, аптека, комуналка — грошей лишалося на кілька тижнів. Соломія прокрутила історію операцій до літа, сподіваючись знайти переказ від замовника, про який забула.

Знайшла вісім тисяч чотириста гривень.

Надходження від благодійного фонду «Людина поруч». Дата — сімнадцяте червня. Призначення платежу: «Компенсація витрат учасниці програми».