РОЗДІЛ 6

Офіційні копії медичної документації ми отримали ближче до вечора. Гайдук домовилася з керівництвом про передачу журналів і виписок для перевірки. Частину матеріалів забрала одразу, решту пообіцяли надати на запит. Довелося заповнювати купу паперів, ставити підписи й чекати, поки працівниця канцелярії знайде потрібні справи.

Я мало не заснув. Зате побачив дещо цікаве. У журналі призначень Лисака за останні пів року регулярно записували введення знеболювальних і заспокійливих препаратів. Дози змінювали, деякі ліки скасовували, потім призначали знову.

Нічого надзвичайного для тяжкохворого. Але у відомості видачі препаратів половини цих призначень не було.

— Може, отримували з іншого складу? — припустила Гайдук.

— Може. Тільки тоді повинні бути відповідні записи.

Я перегорнув сторінку. Під датою останньої поїздки Лисака стояла коротка позначка: «К-7. Переведення. Супровід забезпечено».

Поряд підпис. Без назви закладу, без прізвища супроводжувача.

— Що за К-7?

— Не знаю, — відповіла слідча.

Я погортав журнал далі. Нижче стояло інше прізвище. Павло Руденко. Шістдесят два роки. І така сама позначка. «К-7».

— Ось дивіться.

Гайдук нахилилася.

— Один код на двох пацієнтів?

— Схоже.

— Може, номер програми?

— Або відділення.

Ми переглянули кілька інших сторінок.

Траплялися «К-3», «К-11», ще кілька позначок із літерами й цифрами. Не біля кожного пацієнта. І не щомісяця. Наче якийсь окремий облік. Гайдук дістала телефон.

— Треба запитати директорку.

Ніна Євгенівна прийшла через кілька хвилин.

— Що означають ці позначки? — запитала слідча.

Директорка заглянула в журнал.

— Внутрішні коди благодійної програми.

— Якої саме?

— Духовно-психологічної реабілітації.

— Де проводиться?

— У різних установах братства.

— Хто відповідає за програму?

— Центральний координаційний відділ.

— Контакти?

— Я надам.

Надзвичайно зручна відповідь. Я глянув на годинник. Пів на шосту. За вікном уже темніло.

— Ніно Євгенівно, а Павло Руденко тут зараз?

— Так.

— Він теж проходив цю реабілітацію?

— Здається.

— Що означає «здається»?

Директорка втомлено видихнула.

— Марку Андрійовичу, у нас понад шістдесят підопічних. Я не можу пам'ятати всі подробиці кожної програми.

Справедливо. Тільки дивилася вона не на мене. На запис «К-7». Я поклав журнал на стіл.

— Добре. Тоді розберемося з документами.

Гайдук закрила папку.

— І ще. Прошу не знищувати жодних матеріалів, що стосуються Лисака та інших учасників цієї програми. Найближчим часом вам надійде відповідне офіційне звернення.

— Звичайно, — відповіла директорка. Усмішка повернулася на її обличчя. От тільки очі лишилися холодними.

У бюро я повернувся вже після сьомої. Коридори спорожніли. У приймальні горіло світло, за склом вахтерської будки хтось дивився телевізор. Зайшов до кабінету, кинув куртку на спинку стільця. Ноги гули. Голова теж. На столі стояла чашка з учорашньою кавою. Зверху плавала тоненька сіра плівка. Глянув — і відразу перехотів пити.

— Ну що, докопався?

Я обернувся. У дверях стояв Сергій Миколайович Черненко. Наш старший експерт, років шістдесяти. Великий живіт, вічно розстебнутий халат, червоний ніс. Добрий спеціаліст, хоча й любив повчати всіх навколо.

— До чого?

— До свого мерця.

— А що з ним?

Черненко зайшов, прикрив двері.

— Я чув, ти сьогодні в «Тиху пристань» їздив.

Оперативно. Тільки повернувся, а вже знають.

— Їздив.

— І нащо?

— Бо небіжчик звідти.

— Марку, ти ж не хлопчик. Не бачиш, куди лізеш?

Я вмостився на стільці.

— Просвіти.

Черненко сів навпроти.

— Знаєш, хто фінансує цю богадільню?

— Братство.

— А хто за братством стоїть?

— Господь Бог?

Старий скривився.

— Не придурюйся.

— То скажи.

— Там серйозні люди. Бізнесмени, чиновники, церковні діячі. Благодійні фонди, гранти, державні програми. Не та контора, з якою варто сваритися через старого безхатька.