РОЗДІЛ 5

— Аркадію Лисаку забороняли виходити надвір?

Жінка навпроти поправила окуляри. Подивилася на папери, потім на Гайдук.

— Хто вам таке сказав?

— Тут написано.

Я розвернув журнал.

Навпроти прізвища Лисак червоною ручкою виведено: «Самостійний вихід за межі закладу заборонений. Про будь-яку спробу залишити корпус негайно повідомляти відповідальну особу».

Підпис нерозбірливий. Дата — дванадцяте березня 2014 року.

— Це звичайні заходи безпеки, — пояснила жінка. — Наші підопічні часто мають когнітивні порушення. Людина може заблукати, потрапити під машину. Ми відповідаємо за їхнє життя.

— Лисак мав деменцію?

— З віком у нього погіршилася пам'ять.

— Це не відповідь.

Вона невдоволено глянула на мене.

— Ви лікар?

— Судмедексперт.

— Тоді повинні розуміти, що старі люди потребують особливого догляду.

— Розумію. Тому й питаю про діагноз.

Директорка зняла окуляри. Витерла скельця серветкою, хоча ті виглядали цілком чистими.

— Усі медичні документи ми надамо на офіційний запит.

— Запит уже направлено, — сказала Гайдук. — А зараз ми з'ясовуємо умови перебування померлого. Він міг самостійно вирішувати, залишатися тут чи ні?

— Звичайно.

— Тоді чому йому забороняли виходити?

Гарне питання. Мені теж було цікаво. Директорка повернула окуляри на ніс.

— Бо на той час він міг становити небезпеку для себе.

— У чому саме? — запитала Гайдук.

— Дезорієнтація, нічні напади. Він кілька разів намагався залишити територію без одягу, поводився неспокійно.

— Є відповідні записи лікаря?

— Повинні бути.

— А рішення суду про обмеження його дієздатності?

— Наскільки мені відомо, такого рішення немає.

Гайдук занотувала.

Жінку звали Ніна Євгенівна Левчук. П'ятдесят із гаком років, коротка стрижка, темно-синій костюм, на лацкані срібна брошка у формі голуба. Говорила спокійно, трималася впевнено. Звичайна керівниця приватного закладу. Хіба що занадто ретельно добирала слова.

Ми сиділи в її кабінеті на другому поверсі пансіонату «Тиха пристань».

Доволі пристойне місце. Доглянута територія, свіжопофарбовані лавки, клумби з пожухлими хризантемами. Біля входу пандус, усередині чисто, тепло. На стінах світлини з благодійних заходів: усміхнені старенькі, волонтери з тортами, священники в облаченні.

Над рецепцією висіла велика табличка.

«Центр паліативного догляду та соціальної підтримки "Тиха пристань". Благодійна програма Братства останнього покаяння».

Під назвою — церковна емблема й напис про милосердя. Я прочитав його двічі. Особливо після розтину Лисака слово «милосердя» якось не тішило.

— Можна побачити кімнату покійного? — запитала Гайдук.

— Звичайно. Хоча особисті речі вже зібрали.

— Куди?

— На зберігання. Зазвичай ми передаємо їх родичам, а якщо таких немає — відповідальній організації.

— Братству?

— Так.

Я зиркнув на слідчу.

Вона закрила блокнот.

— Ходімо.

Кімната Лисака в кінці коридору. Два ліжка, між ними тумбочка. На стінах дешеві репродукції пейзажів. Пластикове вікно виходило у внутрішній двір, де під голими деревами стояла лавка. Біля одного ліжка висіла іконка Миколая Чудотворця. Над іншим — порожній гачок. На тумбочці стакан із водою, кілька паперових серветок і крем для рук.

Пахло дезінфектантом, старими меблями й чимось солодким. Мабуть, дешевим освіжувачем повітря.

— Аркадій Павлович лежав тут? — запитав я.

— Так, біля вікна.

Ліжко застелене свіжою білизною. Матрац новенький, аж блищить. Я провів пальцем по металевому поручню.

— А де його старий матрац?

Ніна Євгенівна поправила окуляри.

— Замінено. Після смерті підопічних проводиться санітарна обробка.

— І білизну теж викинули?

— Передали до пральні.

— Так швидко?

— Ми дотримуємося санітарних вимог.

Я глянув на Гайдук. Та мовчала. Поки нічого кримінального. Просто занадто швидке прибирання. Може, у них це звичайна практика.

Біля другого ліжка лежала книжка. Пошарпаний молитовник із загнутими сторінками.

— Хто тут живе? — запитав я.

— Роман Дмитрович. У нас він уже п'ять років.