РОЗДІЛ 4

Я перезирнувся з Гайдук.

— Навіщо?

— Не знаю.

Соломія потерла очі.

— Це все, що пам'ятаю.

Я дістав блокнот.

— Добре. А звідки взявся 1638 рік?

Вона знизала плечима.

— Просто знаю. Наче з голови хтось витягнув. Я не можу пояснити.

— Ви цікавилися історією?

— Не особливо.

— Читали про козацькі повстання?

— У школі, мабуть. Як усі.

— А монастир?

Вона здригнулася.

— Що монастир?

— Ви говорили, що це сталося біля монастиря.

— Не біля. Усередині.

— У церкві?

— Ні. У якомусь приміщенні. Кам'яні стіни, низька стеля. На підлозі солома. Пахне димом, потом і мокрою вовною. За дверима хтось молиться.

Я занотував.

— Якою мовою?

— Не знаю.

— Ви розумієте слова?

— Так. Але коли намагаюся їх повторити, виходить якась маячня. Може, я сама придумала.

Марта Степанівна нахилилася до Соломії.

— Можемо зробити перерву.

— Ні. Я хочу закінчити.

Вона випросталася.

— Є ще одна річ.

— Яка? 

— Той чоловік, якого вбиваю... Я пам'ятаю, що перед тим зробила йому щось інше.

— Що саме?

— Не знаю. Але він уже дуже страждав. А я дивилася на нього й нічого не відчувала.

— Зовсім?

— Зовсім. Ні жалю, ні злості. Просто треба було закінчити роботу.

Вона ковтнула слину.

— А тепер, коли згадую, мені здається, що я сама на його місці. Відчуваю страх. Наче це мене зараз уб'ють.

Я поклав ручку. Оце вже цікаво.

— Ви пам'ятаєте себе вбивцею й водночас відчуваєте провину за вбивство?

— Так.

— А раніше?

— Що раніше?

— У самому спогаді, коли тримаєте ніж, відчуваєте провину?

— Ні.

— Тобто там ви спокійні, а тепер страждаєте?

Вона повільно кивнула. Я записав. Не дуже розумів, навіщо. Поки що це нагадувало звичайну розмову про страшний сон. Тільки старий на секційному столі був справжнім. І рани теж.

— Давайте спробуємо інакше, — сказав я.

Соломія підвела голову.

— Як?

— Візьмемо якийсь один спогад. Не найстрашніший. Той, у якому ви пам'ятаєте найбільше подробиць.

Вона перегорнула кілька сторінок.

— Є один.

— Розповідайте.

— Це вже ближче до нашого часу. Дев'яності, мабуть. Чоловік у робочій куртці, темне приміщення. Я знаю, що там підвал.

— Звідки знаєте?

— Бо перед тим спускаюся сходами. Вони вузькі. Перила холодні, металеві. На стіні облуплена зелена фарба.

— Далі?

— Я заходжу до кімнати. Там працює якийсь двигун. Дуже голосно. На підлозі вода. У кутку стоїть стіл, на ньому інструменти.

— Що за інструменти?

— Плоскогубці. Викрутки. Ще якась залізяка, схожа на ключ для труб.

Вона зробила паузу.

— Чоловік стоїть біля радіатора. Не бачить мене. Я підходжу ззаду.

— Що у вас у руці?

— Дріт.

— Який?

— Тонкий. У жовтій ізоляції. На кінці гола мідь. Він трохи перекручений.

— І що робите?

Соломія опустила очі.

— Душу його.

Сказала це без жодної інтонації. Просто повідомила. Я мимоволі глянув на її руки. Тонкі пальці, обгризені нігті. Навіть якби захотіла, такого здорового чоловіка, як я, навряд чи задушила б дротом. Але ж і не про її руки йшлося.

— Опишіть, будь ласка, що відбувається після того, як він перестає рухатися.

Соломія мовчала. Потім заговорила швидко, наче боялася, що я переб'ю.

— Він важкий. Я ледве втримую. Опускаю на підлогу, намагаюся зняти дріт. Той заплутався. На пальцях кров. Я смикаю, але нічого не виходить. Тоді беру плоскогубці зі столу й перекушую його.

Вона підняла очі.

— На шиї залишається петля.

— А решта дроту?